… І свій шлях широкий (тверда НФ, погляд у найближчі сто років)

Майже наші дні

Вперше я побачив її на випробуваннях крокуючого танку, куди потрапив майже випадково – замінюючи оператора онлайн-порталу “Всінашіновини”. Випадок.
Вона була майже мого віку. Висока і струнка, хоч не сказав би що худорлява, із коротким світлим волоссям і добре припасованою військовою формою. На початку ми її майже не бачили, вона швидко пройшла до танку і вправно, за секунду, влізла досередини. Було трохи дивно бачити в головній ролі дівчину. Хтось із вищих чинів коротко пояснив, що саме буде відбуватися. Головним чином для нас, журналістів, бо інші присутні були в курсі. Після цього через кілька хвилин коротко ревонула сирена, прозвучала команда до початку.
Танк ледь чутно загудів, немов оркестровий контрабас взяв довгу низьку ноту, розвернувся на місці та покрокував на позиції. Пам’ятаю я лише мимохідь звернув уваги на людину, через її стать, а в іншому, ну, військовий, випробувач, нічого надзвичайного, я більше зайнятий був саме танком, бо це було останнє слово техніки і головна новина на той день.
Завданням, як нам пояснили, була не військова операція, а спільна з бригадою МНС участь у рятувальній. Згідно з легендою частина залізобетонного мосту упала на автобус із людьми і частково його придавила.
Ми, оператори й журналісти, стояли віддалік керуючи дрон-камерами і бачили все здебільшого на своїх моніторах. Танк, легко подолавши кількасот метрів впритул наблизився да автобуса, наполовину зім’ятого важкою громадою уламку моста. Двома маніпуляторами, що нагадували клешні рака, розкрив, а вірніше розламав і вирвав задні вхідні двері – щоб випусти вцілілих пасажирів, тобто інших рятувальників, що грали роль пасажирів. Це також дало доступ до поранених, які не могли пересуватися самотужки. Ми побачили як із виламаних дверцят виносять манекени, що мали зображати постраждалих.
Потім із автобуса з’явилася постать рятувальника, він повернув голову до танка і махнув рукою, показуючи на щось у глибині салону. Я відправив один дрон ближче і знімав крізь вибите від удару вікно. Там, якраз під зім’ятою частиною, лежав манекен, притиснутий металом, очевидно, що рятувальники не могли самі його витягти. Танк секунд десять стояв нерухомо, потім запустив маніпулятори досередини. Однак чи то кут був незручним, чи не вистачало точності або потужності, а вивільнити манекен не виходило. Після паузи, склавши манупулятори на місце, танк пішов у обхід автобуса. Зупинившись біля бетонногоуламку мосту, що лежав на автобусі, танк вистромив один із стволів і зробив серію пострілів прямо по центру уламку. Від цього залізобетонний шмат розламався. Шматки одразу ж було підхоплено маніпуляторами і відкинуто на безпечну відстань. Тоді танк почав штовхати автобус у нашому напрямку і вже за хвилину був біля краю площадки.
Дівчина вилізла із танку і підійшла до військових у вищих чинах з рапортом. Знову ревонула сирена і нам оголосили, що випробування закінчено.
Після цього була прес-конференція і вже аж там її, тобто Віку, нарешті представили.
– Вікторія Іванівна Мельник, випробувач, капітан Збройних сил України.
Вона ніяково усміхалася, видно було, що увага преси для цієї дівчини незвична. Коли настала черга питань усі, звичайно ж, хотіли дізнатися що трапилося в кінці, чи це було заплановано. Генерал, “господар” цього всього дійства, відповів, що як і в реальному житті, на полігоні трапляються несподіванки, для цього, мовляв, випробування й проводяться. За планом жоден із манекенів не мало бути затиснуто безнадійно. Хтось із журналістів одразу ж вигукнув:
– Чому тоді треба було тягти автобус?
Віка коротко відповіла:
– Завдання було допомогти ДОСТАВИТИ усіх потерпілих. Я завдання виконала.
Генерал перехопив ініціативу і знову заговорив:
– Тобто Вікторія Іванівна проявила ініціативу у ситуації, що розвивалася не за планом. І діяла на відмінно! А тепер я запрошую всіх на невеликий фуршет.
Журналісти й офіційні особи зустріли це оголошення скоріше схавльно ніж невдоволено й потяглися до сусіднього приміщення. На якийсь час я втратив Віку з поля зору, а коли побачив то аж пошкодував її. Поряд настобурчилася мікрофонами невелика купка моїх колег очікуючи на якісь подробиці, а сказати їй явно було нічого. Коли ж я почув запитання “Чи ви одружені? Чи чоловік не заперечує проти вашої професії?” то не витримав і підійшов.
– Колеги, мені б теж інтерв’ю записати. Вікторія Іванівна, можна вас на кілька хвилин?
Ми відійшли до дальнього кутка. Вона спитала чи може спочатку попити води.
– Та без проблем, я насправді просто хотів вас звідти витягти. Мої любі колеги готові смоктати кров із тисячолітньої мумії, якщо їм дати волю.
– А вам хіба не треба матеріал? – дівчина глянула підозріло.
– У мене достатньо для новини, а жовтухою мій портал не займається.
– Тоді дякую.
Вона попросила називати її Вікою і ми перейшли на “ти”.
Ці випробування зіграли свою роль для Віки.
Приблизно через рік я побачив її фото, у статті про нові способи дослідження космосу. Виявилося, що її рапорт про можливі покращення керуванням крокуючого танку помітили в НАСА і запросили – офіційно, прийнявиши Україну як партнера в міжнародній програмі.
У самій статті мова йшла про наслідки для людини, яка довго перебуває у космосі. Сонячна радіація, космічне випромінювання, мала, але не нульова імовірність удару метеориту, всі ці фактори робили космос небезпечним. Захиститися можна було лише товстелезними стінками із міцних та непроникних для радіації матеріалів. Скафандри, з такими властивостями виходили надто неповороткими і зводили нанівець усю користь від присутності людини.
Альтернативою стало керування маніпуляторами та інструментами прямо із космічного корабля. Система передавала різні дані людині, а команди і побажання від людини – техніці. По суті тепер космонавт лежачи у зручному кріслі міг робити все дистанційно. І досвід Віки став у нагоді при створенні цієї системи. Її включили у екіпаж із трьох людей. Судячи із статті все пройшло успішно.
Потім ми знову зустрілися. Ще один випадок.
Для висвітлення відкриття нового інституту сучасних технологій у Львові мене відправили у відрядження. Летіти я не хотів, та й поїзди уже ходили менш ніж за чотири години, тож я обрав саме поїзд. Приїхавши на вокзал, я сів до вагону і вже збирався подрімати, коли раптом біля мене сіла Віка.
Спочатку вона мене не впізнала, але я нагадав про фуршет і вона, здається була рада, що поряд їде знайома людина. Декотрі пасажири озиралися. Віка не була поп-зіркою, але все таки одним із небагатьох українських космонавтів і мені було дивно, що вона подорожує отак просто.
– Хіба вам не дають персональний літак? – напівжартома спитав я.
– Е, – відмахнулася Віка. – не люблю всі ці пишності й офіційності. Та й не аж так все погано. Мене впізнають але й тільки. Автограф усього кілька разів просили.
Її запросили на те саме відкриття, куди їхав я сам.
– Не дуже хочеться, але я тепер сама собі не належу. Все вирішує моє начальство, я ж офіційно ще на службі, а вони там хизуються мною з будь-якого приводу. Добре, що я хоч можу обирати і відмовляти іноді, не дуже часто. Ще сьогоднішє відкриття ок. Я завжди за те, щоб наука розвивалася.
За вікном вагону уже пролітали нескінченні поля та лісосмуги. Віка дивився на це все ніби ніколи не бачила. А мене, звичайно, більше цікавило інше.
– Знаю, що мабуть уже сто разів питали, але як воно там? – Я показав догори.
– Питали, але мені щоразу здається, що я не можу описати. Там усе інакше. Спочатку чуже і вороже. Немає низу або верху, немає цього якоря гравітації, тож орієнтуватися дуже непросто. Це нервує і злить. А потім звикаєш. Все ж третій вимір.Ще одна ступінь свободи. І сама Земля… Не знаю як це сказати. Ось ми тут бачимо, що вона безкрайня, а звідти велика, але все ж куля. Інакше починаєш масштаби сприймати. І гордість, що люди зуміли таки піднятися над поверхнею і в той же час ще більше давить нескінченність Всесвіту.
– А що було найважче? – спитав я.
– О. Найважче було звикнути керувати механізмами за допомогою думки.
– Що?
– Еге ж. Звучить як фантастика. Але насправді дослідження тривають уже давно. Це медики почали. Давали повністю паралізованим людям шанс спілкуватися зі світом.
– Так, щось таке я згадую, на голову одягається купа електродів і вони вимірюють активність мозку.
– Саме так. Тільки тепер усе значно простіше і складніше. Простіше для оператора. Така собі шапочка із якої кабель до комп’ютера тягнеться, навіть голову голити не треба було. І складніше для всіх науковців і техніків, які це зробили. Дуже чутливі датчики. Місяці калібрування, тести, під кожного з нас робили індивідуальну мапу активності півкуль, щоб комп’ютер міг правильно інтерпретувати сигнали. Але воно було того варте. Там, нагорі все працювало як слід. Звичайно багато роботи ми традиційно виконували, вручну, через так звані дистанційні рукавички. Але десь третина програми, це якраз і була “робота головою”, як наші жартували.
– А для чого взагалі такі складнощі, хіба дистанційних рукавичок не достатньо.
– Ні, у мене ж всього дві руки, я можу одночасно тільки двома маніпуляторами керувати, можна переключатися між різними, але одночасно тільки два. А якщо керувати подумки, то усе від оператора залежить. Мій рекорд – п’ять маніпуляторів одночасно. І є ще одна причина, але про неї я поки говорити не можу. Це уже під грифом “секретно”, тому вибачай. Скажу лише, що досить скоро ти зрозумієш.
За цікавою розмовою ми й незчулися, як уже були у Львові. Віку зустрічали, а я добирався до інституту сам. Більше ми того дня не розмовляли, хоч і бачилися ще кілька разів. Її весь час оточували то керівництво інституту, то студенти, то інші журналісти. Я вже увечері повернувся до Києва і знову закрутився як білка в колесі.
І зустрівся із Вікою уже тільки через два роки від того дня.
Так, я – один із небагатьох, хто отримав реальний допуск, думаю, що моє прізвище вона сама внесла, інакше шансів не було б, наш портал не міг по впливовості конкурувати із справжніми гігантами типу СіеНеН, або БіБіСі, а вони всі також тут були.
І можу сказати, що справді в першу чергу згадав ту нашу поїздку й розмову.
Якщо ви слідкуєте за новинами, то знаєте, що то був не просто політ за орбіту Нептуна. Вперше люди мали провести весь політ абсолютно нерухомо, у добре захищених від усіх можливих зовнішніх небезпек капсулах. Зручно огорнуті товстим шаром спеціальної гелеподібної рідини – так можна без шкоди для здоров’я витримувати великі прискорення.
І при цьому вони матимуть повний контроль над усіма механізмами корабля та зондами для досліджень. Виявляється вже тоді, коли Віка літала минулого разу, повним ходом ішла підготовка до цього великого прориву. Близько восьми місяців тому космонавтів прооперували і вживили їм спеціальні інтерфейси. Півтори тисячі надтонких, майже невидимих електродів було вживлено у різні ділянки мозку. Всі вони вели до міні-комп’ютера, розміром із п’ять копійок, закріпленого на задній частині черепа. Пристрій мав обмежену функцію – комутація і перетворення сигналів мозку у двійковий код і навпаки. А вже від нього через спеціальний роз’єм людина під’єднувалася до бортового супер-комп’ютера.
Вісім місяців космонавти вчилися керувати різними пристроями за допомогою думки.
На прес-конференції усі ввічливо усміхалися у камери. Віка мене побачила із самого початку і підморгнула. Більшість питань переадресовували головному керівнику місії, американському професору. Але були й питання особисті, на них космонавти відповідали по черзі або перебиваючи один одного.
– Скажіть, чи було боляче?
– О так. Все ж мозок надто ніжна субстанція, щоб відчути навіть нанотрубки.
– Чому ж ви погодилися?
– Це крок уперед. Новий горизонт.
– І гроші?
– Так (сміх у залі), гроші нам теж заплатили непогані.
– Чи важко залишати Землю надовго?
Обличчя посерйознішали.
– Нові двигуни дають можливість виконати всю місію за три роки, раніше за цей час можна було тільки до Марса й назад. Але так. Навіть усього три роки, це важко.
– Ваші тіла не атрофуються?
– Ні, під час польоту буде постійне прискорення, іноді значно більше ніж земне тяжіння, тож м’язи будуть у тонусі, крім того у наших капсулах є масажні апарати.
Прес-конференція закінчилася попри невдоволення журналістів досить швидко. Нас провели до спеціальної лоджії у центрі керування польотами.
А космонавти поїхали до стартового майданчика. Їм ще треба було підключитися і прогнати купу тестів перш ніж отримають дозвіл на зліт. За цей час я впорядкував усе, що назнімав, сформував репортаж і дав його на портал. Ось прозвучали останні підготовчі команди. Всі тести дали зелене світло. Останній відлік. Старт.

Не зовсім наші дні

Я сидів у палаті. Тут мій “дім” на найближчі кілька днів. Технології відпрацьовано, але в тому, що стосується організму медики все ще перестраховуються і тримають під наглядом довше ніж потрібно. Можливо вони й мають рацію, вивчати є що. Процес підключення поки що охопив лише 9,5 відсотків людства. Інші спостерігають і зважують усі за й проти. Як я дотепер. Врешті решт Підключення, це було щось нове, незвідане, хотілося розширення горизонтів.
Цікаво, що я вже давно не згадував Віку, а вона була фактично одною із перших підключених і вже точно першою підкоюченою жінкою. Щоправда тоді вони працювали тільки із комп’ютером космічного корабля, а не з Мережею.
Із самого початку їх стан ретельно вивчався, всі їх дії записувалися і транслювалися на Землю. Після аналізу даних, почався справжній бум. Адже пряме підключення могло зробити ефективнішою роботу у незліченній кількості сфер людського життя.
Були й противники. Консерватори, особливо релігійні організації виступали із нещадною критикою такого “втручання”.
Але процес усе одно йшов.
На час повернення Віки, через три роки після старту уже десятки тисяч людей мали можливість напряму взаємодіяти із комп’ютерними системами. Це спричинило справжню революцію (чергову). Люди змогли творити нові технології значно швидше і продуктивніше. Це справило свій вплив на життя в цілому.
Пам’ятаю коли всі її реабілітації вже були позаду, мені вдалося домовитися із Вікою про ексклюзивне інтерв’ю. Вона виглядала худішою ніж зазвичай, але в іншому майже без змін.
– Як це відчувається? – було одне з моїх перших питань.
– Це дуже дивно на самому початку. Таке відчуття, ніби ти у паралельній реальності. Віртуальна реальність наяву. Ти бачиш усі потоки даних які забажаєш. Комп’ютер у нас був із зачатками нейронного інтелекту і дуже швидко навчився видавати інформацію на будь який запит буквально із швидкістю думки.
– Не дуже уявляю.
– Так, це важко, поки сам не відчуєш. От найпростіше, ти подумав “Котра година?” і тут же знаєш відповідь. Моментально. Але все значно складніше і цікавіше. Як продовження власної пам’яті. Якщо потрібно схему пристрою, тільки замислюєшся про це і вже можеш “згадати” у найменших деталях. Те саме з фото, відео, з будь-якою інформацією.
– Плюс керування кораблем?
– Так! Після половини шляху приблизно ми всі вже могли керувати майже не докладаючи зусиль. А у космосі це значимо. Раніше потрібний маневр довго вираховувався, формули, математика. А потім ще потрібно було дати точний імпульс у точний момент часу. Тут люди лишалися далеко позаду комп’ютерів. Ручне управління стало анахронізмом мало не з самого початку освоєння космосу, бо навіть перші комп’ютери були точніші за людей. А у нашому випадку варто було уявити мету і всі обчислення виконувалися майже моментально, наш бортовий комп’ютер допомагав. І всі потрібні дії ми тепер могли робити із необхідною точністю.
– Фантастика.
– Це далеко не межа.
– Тобто?
– Ну у нашому випадку ми все одно біологічні істоти із обмеженою швидкістю обробки інформації. Зв’язок із комп’ютером дає багато, але не перетворює людину на суперістоту з необмеженими можливостями.
– Та ну!
– Ну ок, трохи перетворює, але можна ще краще. Тепер уже можна про це говорити. – вона хитро усміхнулася. – Завтра буде офіційний прес-реліз.
– Ну давай, не тягни.
– Поки ми літали, тут придумали як перенести свідомість усередину машини.
– Ого! Дивно, що ніде ні слова.
– Ну чому ж. Про це давно говорять.
– Фантасти.
– Не тільки. Просто всі тепер захоплені підключенням та ще штучним інтелектом і Перенесення лишилося на периферії. А саме підключення і штучний інтелект зробили це можливим. Як ми працюємо із потоками інформації, так і комп’ютер може вивчати інформацію, яка крутиться у мозку.
– Читати думки?
– Ну, мабуть не настільки, але дуже точно відслідковувати активність нейронів і копіювати ці процеси.
– І?
– І здається, що Перенесення стало реальністю.
Ми зустрілися ще кілька разів. Я знав, що у неї майже немає часу на особисте життя, та й сам був зайнятий як то кажуть “по вуха”. Тож ми були добрими приятелями, але не більше. Іноді я шкодував про це. Не знаю чи відчувала вона щось подібне. Якщо й так, то це ніяк не проявлялося. Крім того у неї завжди було повно прихильників, можливо вона просто знайшла когось іншого. І я просто жив далі, працював і не забивав собі голову.
На той час Перенесення справді стало реальністю.
І виник цікавий парадокс.
Перенесення по суті було копіюванням, тобто людина продовжувала жити й далі, а її цифрове альтер его починало нове життя у Мережі, тобто стало двоє одинакових людей. Кого з них вважати справжнім? Які права мала копія? Як і передбачав колись Станіслав Лем, юристи чимало посушили собі голови, намагаючись знайти рішення прийнятне для всіх. Врешті решт зупинилися на компромісі, що принаймні не шкодив нікому.
Вони міркували так.
Ніхто не вічний. Принаймні ніхто із біологічних істот. Тож рано чи пізно один із двох припиняє існування, так би мовити, природнім шляхом. Тому, поки жив оригінал (не найкраще слово, але інакше не скажеш), всі громадські і майнові права належали саме йому. Для копії на цей час лишали тільки базові можливості. Існувати, навчатися, працювати й заробляти гроші окремо від оригіналу, мати свій рахунок, і все. Після смерті оригіналу цифрова людина отримувала право голосувати, право на володіння майном, тобто уже все як і належить повноправному члену суспільства. Звичайно виникали суперечки, особливо якщо у людини були чималі статки і багато спадкоємців, але це вже були нюанси і можливість для тиж же юристів непогано заробити.
Тривали протести консерваторів, що взагалі намагалися прирівняти цифрових людей до простих комп’ютерних програм без будь-яких прав. Питання “Що таке людина?” стояло гостро. Врешті решт закінчилося тим, що найбільш радикальне крило консерваторів підірвало один із дата-центрів, де зберігалася єдина копія одного Перенесеного.
Суд визнав, що сталося вбивство і таким чином було створено прецедент, який однозначно вирішив суперечку чи вважати цифрову копію людиною.
Я на той момент не бачив Віку уже років п’ять. Аж раптом вона сама зі мною зв’язалася і запропонувала зустрітися. Звичайно ж, я погодився.
Вона трималася бадьоро, усміхалася як завжди. Але я бачив, що щось не так. Після привітань і формальних “як ся маєш?” ми сіли за один із столиків посеред нового плавучого острова у Адріатиці.
– У тебе все в порядку? – спитав я?
– Від вас журналістів мабуть нічого не приховаєш – напівжартома відповіла вона. – Не зовсім.
– Розповідай.
– Медики виявили щось нехороше. Здається той політ таки не пройшов безслідно, хоч ми ніби й були захищені. У нас у всіх тепер різні форми раку.
– Ого.
– Так, не дуже приємно.
– Медицина зараз ніби…
– Та ні. – обірвала вона. – Надії мало. Але є й позитив.
– Гм. Ну кажи.
– Оскільки ми це отримали фактично перебуваючи на службі, нам забезпечать повне Перенесення, причому із додатковими можливостями.
– О. Про таке я ще не чув.
– Ну це не афішується. – вона знову усміхалася майже безтурботно. – Так я собі попросила космічний корабель.
– Що?
– Ага.
– Але ж Перенесені мають бути у Мережі.
– Не зовсім так. Повинен бути доступ до нової інформації. Інакше колапс, божевілля. А якщо у мене буде корабель? Якщо я сама буду кораблем, то всі мої камери і датчики будуть ніби органи чуттів у людини. Це не те, що мати десь на окремому сервері копію. Навпаки, Перенесеним доступний лише віртуальний світ, а у мене буде реальний!
– Ви всі це вирішили?
– Ні, я сама. Мої колеги обрали просте Перенесення.
– А чому ти вирішила що хочеш корабель?
– Ну… – вона трохи знітилася. – Знаєш, я все ще вірю, що людство має рухатися до зірок, а тут усі немов подуріли із тою Мережею. Наче равлик, що чим далі тим глибше у власну мушлю залазить.
– Мушля стала комфортнішою.
– Так. Визнаю. Майже нема екологічних проблем, нема злиднів, більшість хвороб можна вилікувати. Все те, що раніше підганяло до нових обріїв, до пошуків кращого, ніби зникло. Але ж є ще пізнання, ще стільки всього незвіданого!
– На секунду мені здалося, ніби я говорю із плакатом “Вперед, до зірок!”
– Ага, я знаю, це все звучить для людей занадто пафосно.
– Ну. Можливо ми всі помиляємося, а ти маєш рацію. То вони погодилися?
– Після недовгих суперечок – так. По суті це теж експеримент. Вони вже почали монтаж. На орбіті. Це буде останнє слово техніки. Нові двигуни, найпотужніший штучний інтелект, системи страхування і дублювання функцій, нові робозонди, загалом усе найкраще.
– І коли?
Вона спохмурніла трохи.
– Корабель будуватимуть ще півроку, але перенесення вже за місяць. Потрібен час для освоєння із моїм новим “тілом”.
Я не знав що сказати. Переді мною сиділа людина, що усе своє життя допомагала рухати прогрес і навіть смертальна хвороба не може її зупинити. Мовчки підняв свій бокал із вином салютуючи їй. Віка усміхнулася і підняла свій у відповідь.
Я був на її похороні. Стояв скраєчку намагаючись тримати думки вкупі через незвичність ситуації. Особливо дивно було через півгодини розповідати їй як усе пройшло. У цей час монтаж космічного корабля “Віка” уже закінчувався.
– Куди збираєшся? – спитав я, ніби мова йшла про короткочасну відпустку.
– До найближчої зірки. Хотілося кудись у цікаве місце, але межі треба розширяти поступово. – її голос був настільки реальним, що здавалося ми просто розмовляємо по телефону.
– Скільки тебе не буде?
– Років п’ятдесят. Навіть із новими двигунами. Може трохи більше. Ти вже постарієш. До речі чому дотепер не підключився?
– Мабуть на відміну від тебе, я консерватор…
Більше нагоди поспілкуватися у нас не було. І ось я “постарів” і вирішив підключитися. За кілька хвилин я зможу побачити Мережу такою, які її бачить багато людей. Світ змінюється. Ми теж мусимо змінюватися.

Зовсім не наші дні

Я/Ми
Ми/Я
Чому “я”? Не має бути ніякого “я”. Щось пішло не так?
Згадємо. Згадую.
Все так.
Є необхідність. Ми знайшли і відновили параметри одного. Мене. Тепер “я” це проекція “нас”. Аватар, штучна особа.
Чому саме таке я?
Необхідність.
Візит. Наближається. Людина. Знає мене. Віка.
Згадую більше. Згадую як мислити інакше. “Ми” лишилося десь глибоко. Тепер уже “я” це просто я.
Скільки ж часу пройшло?
97 років.
Я здійснив Перенесення 97 років тому. Цікавий час. Розвиток. Багато подій. Лише встигай фіксувати. Ключові моменти.
Я почувався ніби після довгого сну, повного яскравих пригод, але тепер усе ніби їх не було насправді. У якомусь сенсі так і сталося. Я не був собою.
А тепер виникла необхідність повернути мою особу із небуття.
Я згадав причину.
Поверталася Віка.
І “ми” вирішили, що найкраще їй буде спілкуватися із давнім знайомим.
Так “я” з’явився знову.
Це буде дивна зустріч. У нас обох давно немає фізичних тіл, хоча вона тепер більш реальна, все ж таки космічний корабель, а я лише віртуальна тінь у супер-комп’ютері.
Ми створили віртуальний простір, осінній парк на Володимирській гірці, яким він був колись давно. І видимість тіл.
– Що у вас тут відбувається? – Було її перше питання.
І я розповідав.
Після Підключення я за кілька років дізнався більше ніж за усе попереднє життя. Жив у Мережі і лише жорсткі правила, втілені після кількох смертей, змушували мене робити перерви на їжу та сон. Мене просто викидало з Мережі. Це вшили намертво у базове програмне забезпечення для Підключення. Винятків не було.
Врешті-решт ці паузи почали сильно дратувати. Хотілося весь час бути там. Або тут. І я вирішив, що саме час для Перенесення.
Мій “оригінал” після цього ще підключався, ми навіть розмовляли. Це було невимовно дивно. Ми були різними. Ніколи б не повірив, але… Мабуть усе моє прагнення жити у потоках інформації я від нього забрав. Оригінал вважав, що реальність знову прекрасна. Жив собі спокійно у будиночку на березі озера, написав книгу спогадів, непогану, до речі, вона розійшлася великим тиражем. І помер теж спокійно.
Приблизно у той же час, як я цифровий став повноправним громадянином, почалися перші експерименти по об’єднанню свідомостей. Це назрівало і було очевидним продовженням Підключення та Перенесення. Адже якщо навіть біологічні тіла можуть співіснувати одне з одним, то цифрові форми ніби самі напрошувалися на подібні експерименти.
Світ учергове здригнувся.
Під час експерименту перестало існувати двоє людей. Але з’явилося… Що? Це питання збурило всіх. Людство, яке лише щойно звикло до цифрових людей знову ламало списи у безкінечний диспутах і юридичних казусах. Об’єднана свідомість назвалася Ван, від The One що можна було розуміти і як “перша” і як “єдина”. Близько року мало проявляла себе, більше вчилася жити у новій формі. А потім заявила, що може прийняти ще когось. Був відбір, а також тренування, а правильніше модифікація поведінкових факторів, щоб при об’єднанні виникло менше протиріч. Зголосолося близько десятка цифрових людей. Відібрали трьох. Наступний набір був уже через пів-року.
За кілька десятиліть Ван уже уособлював сотні людей і прийом ішов безперервно.
Ще за десять років кількість “розчинених” перевалила за половину від загальної кількості цифрових людей. Ван був найпотужнішим мозком на планеті і гідне суперництво йому складали тільки два штучні інтелекти, один з яких він розробив сам.
– А чому люди так швидко приєднувалися? – спитала Віка.
Я відчував, що вона спантеличена.
– Я теж задавав собі це питання. Поки врешті сам не вирішив приєднатися.
– Ти? Тобто? З ким я тепер говорю?
– Ну це моя стара особистість, я маю згадки про перебування у спільній свідомості, але зараз ти говориш зі мною персонально.
– Таке можливо?
– Як виявилося.
– То чому ти вирішив об’єднатися?
– Ти сама напевно знаєш, що позбавившись від фізичних обмежень інтелект працює інакше. Немає гормонів, що впливають на настрій, немає болю і задоволення – цих одвічних супутників біологічного життя. Тільки думка. І лишається тільки одне справжнє задоволення – розв’зувати проблеми.
– Так, це мені знайомо.
– Але у окремих інтелектів також є обмеження. По кількості обробленої нформації. Не можна осягнути неосяжне. Є завдання, які не під силу окремим людям. Але під силу об’єднанню. І коли я відчув, що підійшов до межі за яку вже не зможу переступити, то вирішив, що краще бути частинкою чогось більшого, ніж взагалі не мати куди рухатися.
– Гм… – із сумнівов мовила Віка.
– Я розумію. У тебе було інакше, ситуація весь час змінювалася.
– Маєш рацію. У мене завжди було куди прагнути. Спочатку долетіти. Потім зібрати інформацію. Потім повернутися. То що трапилося далі?
– Далі виявилося, що людство – оте реальне людство, яке лишалося у фізичних тілах, при всій своїй широті поглядів, все ж побоювалися Вана. Дехто з людей уже вважав, що людство стає надто залежним, дехто просто остерігався, що пріоритети Вана можуть змінитися. Тож ти прилетіла у цікавий час.
– Мда… Заварили ви тут кашу поки мене не було. Що ж Ван хоче зробити?
– Емігрувати.
– Що? Куди? Це точно супермозок придумав?
– Точно-точно. Якщо подивитися на історію то це очевидне рішення. У будь-які час люди втікали із місць і суспільств, де їм було незатишно. Власне це й стало причиною, чому ми не лишилися у Африці, як далекі пращури, а заселили всю планету.
– Добре. Тепер серйозно. Куди?
– Плутон. Підходить із багатьох причин. Далеко. Але все ж у нашій системі. Люди будуть спокійні. Але при потребі можуть звернутися по допомогу. А нам зовнішні умови ролі не грають, фізичні носії легко виконуватимуть свою функцію і там.
– Здається у вас є детальний план.
– Звичайно. І у ньому є місце для тебе.
Це тривало кілька місяців. Спочатку на Плутон було вислано армію роботів. Вони обладнали під поверхнею планети приміщення для фізичних носіїв, енергоблоків, комунікацій, а також спорудили кілька автоматичних заводів для виробництва та ремонту собі подібних.
Потім усі фізичні носії, що належали Вану, було завантажено на 133 невеликі але добре захищені і обладнані спеціальними засобами звязку кораблі. Вони мали летіти синхронно, щоб зв’язок не уривався. Віка прокладала курс і летіла на чолі цієї армади.
І нарешті відбулася висадка. Всі кораблі одночасно і синхронно сіли біля ангарів, розташованих близько один від одного. Тільки так можна було забезпечити існування Вана як єдиного цілого.
Потім роботи підключали носії до мережі і розвезли їх по призначених місцях, підключали обсерваторії та різноманітні датчики на поверхні планети, загалом робили маленьку колонію життєздатною та комунікабельною.
Я прощався із Вікою перед поверненням у об’єднаний стан.
– Не шкодуєш? Не відчув, що бути собою це краще? – Віка все ще не могла собі уявити мотивів, що спонукали людей до об’єднання.
– Класно, але не краще. Я вичерпав свої можливості, я не маю куди рухатися крім як у об’єднанні. Бути Ваном теж класно, повір. Ми стільки всього можемо осягнути. Стільки нового зрозуміти, винайти.
– Це вже не людство.
– Що таке людина? Ван – це наступний етап. А от ти що б хотіла робити далі?
– Я? Я як завжди. У мене новий корабель, моє нове тіло. У мене цілий космос незвіданого. Та й повертатися, як виявилося теж цікаво, не можу навіть уявити що тут у вас буде через сторіччя. Можливо я доведу, що люди можуть лишатися людьми.
– Можливо.
Вона поверталася у глибокий космос, цього разу шлях був до зірки із земноподібними планетами, на яких цілком могло існувати життя.
А я розчинявся, ставав частиною надлюдини і думав, що мабуть найкраще, що у людства є, це велика кількість варіантів і можливість для кожного іти своїм шляхом.

Add a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *