Сіра історія

Хмари відбирають із сонячного світла радісну складову, туман додає вологості і розмиває обриси, місто немов поринає у сірість. Усі інші кольори стають лише відтінками сірого, він домінує і володарює. Добре знайомі вулиці, будинки, дерева раптом немов опиняються у холодному в’язкому болоті, де немає місця усмішкам, пустощам і гарному настрою.

Чоловік повільно іде по набережній. Руки в кишенях темно-синього легкого пальто, спина згорблена, похмуре неголене обличчя наполовину заховано у грубий шарф. Чоловік не дивиться на людей, але безпомилково їх оминає, складається враження, що в цьому допомагають не так очі, як підсвідоме бажання бути на самоті, якнайдалі від усіх інших.

Починає моросити.

Люди прискорюють ходу, хтось навіть біжить, прагнучи якнайшвидше забратися з-під непривітного неба у якесь штучно освітлене тепле приміщення, де буде здаватися, що все не так уже й погано. І лише чоловік повільно іде далі.

Раптом на його шляху звідкілясь виникає дитина. Дівчинка років чотирьох у яскраво-рожевій куртці-комбінезоні, червоній шапочці із щойно підібраною паличкою в руках. Її широко розплющені очі дивляться як чоловік насувається і рвучко зупиняється всього за пів-кроку, мовби здивовано, що хтось не забрався з його траєкторії.

Вони дивляться одне на одного кілька секунд. Дівчинці не подобається похмуре обличчя. Вона вже твердо вирішила розплакатися, набрала у легені повітря, зморщила лоба. Десь віддалік уже чути як біжить мама, ще зовсім молода жінка, що розмовляла із подругами, манірно тримаючи сигарету, зараз вона незграбно цокає довгими тонкими каблуками по бруківці і готова зчинити скандал, перетворити свій секундний страх за дитину у різкий окрик і може навіть підсрачник неслухняній донечці, за те, що мала нудиться і не може собі гратися поряд, поки мама обговорює з подругами свіжі плітки.

Чоловіку насправді це все байдуже. Але він не хоче чути дитячого реву, тому повільно, трохи силувано усміхається до дитини. І та раптом передумавши плакати теж сміється у відповідь, робить це щиро і приязно. Її очі сяють і чоловік раптом розуміє, що теж більше не грає, а усміхається цілком по справжньому, вітаючи маленьку людину із її першими самостійними рішеннями і можливо покаранням за ці рішення, підбадьорюючи її і співчуваючи одночасно.

Налітає мама. Побачивши, що з дитиною все гаразд, вона стримує окрики та все ж підхоплює її на руки і швидко дрібоче назад, до знайомих, подалі від дивного чоловіка.

А він іде далі, тільки уже не повільно, а швидко, пружно, і спина вже не така згорблена, а усмішку заховану в шарф все одно можна вгадати.

Сутеніє. Залишки кольорів остаточно зникають. А життя все одно триває.

Add a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *