Мітки: враження

Темна сторона серіалу Watchmen

Одразу скажу, що навіть попри ту темну сторону, серіал сподобався. Тому, що атмосферний, тому, що паралельний світ (а отже не треба чекати повної відповідності до реалій), тому, що цікавий сюжет.
Але є в ньому один нюанс, який трохи псує враження. Тому, що він про нег… афроамериканців.
Ви не подумайте, я не маю нічого проти цієї раси. Я розумію, що вони пережили дуже травматичний досвід і це дотепер вилазить і примушує звертати на себе увагу. Я щиро радий, що у світі немає рабства – принаймні офіційного. Я обома руками за те, щоб “ніколи знову”.
Але я проти рабства безвідносно до кольору шкіри. Я за людську гідність і базові права без особливої уваги до коренів.
А в цьому серіалі акцент саме на кольорі шкіри. Окей зі знаком плюс, а не мінус, але хіба це не повторення того що й було? Всі білі погані. Всі позитивні – не білі. Нічого не нагадує? Таке враження, що замість рівності, через компенсацію минулого хотять досягти вищості, переваги.
Тут я сам собі дивуюся, бо зазвичай, коли це мені кажуть приятелі, я лише відмахуюся, мовляв, раз терези пішли в інший бік, то врешті решт вони врівноважаться. Але оце замислився, а чи хочу я жити в період поки палицу перегнули в інший бік?
Що ж поживемо – побачимо.
А поки дивимося що відбувається на екрані. Цікаво ж. Детективна лінія і декотрі сюжетні – як з Озимандієм – справді було непогано придумано. Часом брутально але непогано.
Звичайно, ж варто перед цим почитати оригінальний комікс, або подивитися фільм. Наприклад, я його бачив давно і декотрі моменти не розкрилися у повній мірі. Ну але це якщо ви хочете повного занурення у цей дивний неновий світ.

Нехороше про “прямий” потяг Будапешт – Мукачево

Срана Укразалізниця з помпою і похвальбами запустили потяг “Мукачево – Будапешт”. Насправді один вагон, але й це було б добре, якщо не треба ніде робити пересадку.
Так от.
Їхав я тим потягом. Купив місця (бо це типу Інтерсіті, квитка мало, бажано ще додатково купляти місця), сів у Будапешті і думав, що вийду вже аж у Чопі.
Але ні.
У Загоні, перед кордоном провідник почав виганяти всіх, хто не прямо до Мукачева.
Без пересадки? Місця?
Не чули, не знаємо, причин не пояснюємо, просто вийдіть до іншого вагону, його щойно причепили.
Вже у Чопі виявилося, що той “прямий” вагон взагалі не відкривали, лише впустили Держприкордонслужба для перевірки пасажирів.
Я не розумію. Навіщо гучно кричати про ПРЯМЕ сполучення, якщо все одно доводиться пересідати? Я б міг спокійно поїхати будь-яким іншим транспортом до Загоні і з таким самим успіхом потім доїхати до Чопа у тому вагоні.
Я не розумію чому перевірку зробили саме таким дивно герметичним чином. Хіба важко спочатку випустити пасажирів, що сходять у Чопі, все одно там шлях один – до пункту перевірки документів, а вже тоді перевіряти тих, що лишилися сидіти?
Загалом welcome to Ukraine у всій красі.

Дуже раджу: Дорж Бату “Франческа. Повелителька траекторій”

Дорж бату Франческа Повелителька трєекторій
Це перша книга за досить довгий час, яку я не прочитав, а “проковтнув”. Буквально за пів-дня. І всім раджу.

Тому, що:

Це не роман, не сюжетна штука, це збірка міні-розповідей про одних і тих же героїв, читати можна з будь-якого місця, зупинятися будь-де. Найбільше схоже (і не випадково) на стрічку у фейсбуку. Утім автор не приховує, що все почалося саме із його постів))

Це книга про те як люди працюють. Не маніяки, не психопати, не диваки, як на жаль герої більшої частини сучасної літератури. Прості, класні люди. Просто працюють. Роблять свою роботу і люблять те, чим займаються. Це фантастично і таких книг має бути більше, дуже багато, я хотів би, щоб уся література була саме про таких людей.

Звичайно тут є пригоди, без них мабуть справді було б нецікаво. Іноді нереально смішні, іноді трохи сумні. Такі, що можуть трапитися із кожним. І це класно! Не треба бути супергероєм, або суперлиходієм, щоб жити так само. Життя взагалі класне і ця книга тому підтвердження.

Це книга про реальних людей, хоч автор і зізнається, що іноді підправляв поведінку літературних втілень, тобто твір десь на межі між художньою і документальною. І ці люди, як і всі, мають свої вади і свої хороші сторони. І вони діють разом. Мабуть це ота єдина суперсила, що тут присутня. Спільна робота здатна творити чудеса. Такі наприклад, як корекція орбіти шеститонного супутника десь там на кілька сотень кілометрів угорі над Землею.

Це книга, після якої хочеться продовження, або інших таких же книг.

Це книга яка мотивує. Хоча б тому, що автор – гуманітарій, журналіст – освоїв абсолютно нову для себе спеціальність і тепер працює в НАСА! Обов’язково слід прочитати усім, хто боїться щось міняти в своєму житті.

У цій книзі є також цілком документальні вставки про ті чи інші присторої або події на навколоземній орбіті для тих, хто справді цікавиться космосом. Усім іншим вони не будуть заважати, думаю.

Так, є моменти, моментики, я б сказав, коли трохи аж занадто вже випирає бажання автора показати певні погляди, хоч ці погляди правильні, виглядає трохи штучно. Є моменти, які чіпляють тим, що подібне неможливе в Україні. Хоча мабуть усе залежить як і завжди від нас самих. Всі ці моменти насправді зовсім не псують враження, швидше змушують трохи подумати.

А ще це книга про долі, про те, що іноді обставини здаються непереборними і тим не менше завжди є ймовірність, що зміни будуть на краще, головне їх не боятися і думати головою, обираючи напрямок подальшого руху.

Загалом, особисте враження – дуже круто, рекомендую всім!

Як ніколи не помилятися – книга із поганою назвою

Прочитав “Як ніколи не помилятися”. Насправді непогана книга про математику, є дуже цікаві факти, історії про нові методи обчислення, цитати і відомості про математиків.

Але, як сам автор у розділі з подяками зізнається, він хотів назву типу “Яка ж прекрасна наука математика”. І це було б чесніше. Бо теперішня назва це чистий маркетинг (читай “уміння продати річ, яка не є корисною”). Взагалі маркетологи це щось середнє між непотрібним і небезпечним у нашому світі, але зараз не про те.

Так от.

Жодних реальних алогоритмів прийняття рішень (як очікується із назви) у повсякденному житті там немає. Справді просто непогана книга про математику. Якщо хтось читав і вважає інакше – може спробувати мене переконати. А інших просто хочу застерегти))

Охорона в магазині

Останній візит до Сільпо здивував незвично активними пересуваннями і діями охоронців. Раніше такого не спостерігав. Вони заглядали через плече, ходили швидко між рядами і весь час щось бубніли у ті свої рації. Або набрали новачків, або у них щось сталося. Утім яка б не була причина – враження неприємні.

Хуст пригнічує

Випала можливість/необхідність пройтися хустом. Дуже гнітючі враження. Колись це був один із кращих райцентрів у Закарпатті. Зараз усе пошарпане, побите, сіре, облеплене і лише реклами та вивіски яскраво-варварські, що ще більше підкреслює загальну убогість. Сквер, який був неподалік гімназії, зрівняли із землею і тепер там взагалі нічого нема, навіть асфальту – просто гола земля. Зате величезна церква. загалом я був неприємно вражений і чесно кажучи не дуже розумію чому так сталося.

Попиваючи узо…

Узо – це така грецька настоянка, анісова, здається, хоча там явно не обійшлося без ментолу. Так от, мене не полишає думка, що греки навчилися робити горілку зі смаком цукерок “Negro”.

про “Записки самашедшого”

Прочитав новий роман Ліни Костенко. Навіть не знаю чого я чекав, навколо такий шум здійняли – класик випустила свіжу книгу, як же. А в результаті вражень власне і нема зовсім. Ну книга. Ну написана добротно. Власне навіть не книга, а така собі хронологія подій вийшла, підбірка “Як Україна прийшла до Помаранчевої революції”. Як історичний роман дуже навіть буде через кілька років, коли про ту революцію вже всі забудуть, бо буде заборонено згадувати…

Але ж хотілося більшого…

Все змінюється…

Іноді дуже цікаво перечитати що саме писав з того чи іншого приводу.

Ось наприклад запис чотирирічної давності:

7.6.05 18:51 igordejak
“Привид у латах”
Як на мене – прикольна ненауково-фантастична анімешка. Однак місцями ДУЖЕ красиво, місцями сильно віддає кіберпанком. Про дівчину-кіборга (живий мозок), яка виконує різні спецзавдання, а потім на її шляху зустрічається програма, що усвідомила себе і…
А, що сюжет розказувати. Якщо ви любите як японці малюють фантастику, треба подивитися обов’язково.

Одразу видно, що першого разу цея анімешка мене зачепила лише поверхово. З того часу я передивився її кілька разів, побачив і другу і третю частини і навіть нещодавно закачав собі перероблену першу – “Ghost in the shell 2.0”. Просто фантастична річ. Дуже атмосферна і дуже місцями непроста. Словами передати практично неможливо, наскільки чіткі з’являються емоції. Музика заслуговує окремої уваги – також знайшов у інтернеті і деякий час ходив слухаючи її і тільки її. Японські мотиви іноді поєднані з сучасними ритмами – суміш просто вибухова. Загалом якщо раніше “Привид у латах” був для мене прохідним, то тепер однозначно в першій десятці особистого рейтингу.