Категорія: Про книги

Остап Українець і конспірологічний детектив “Малхут”

Про такі книги як “Малхут” відгук писати дуже важко. Надто вже багато всього.

Тут і майже пасторальна провінційність одного з відомих українських міст, і геополітика світового масштабу, і таємниці, і змови таємних товариств, і контрабандисти, і прецікаві історичні дослідження, і навіть… Дракула. І це далеко не повний перелік усього, що можна знайти на сторінках роману.

Тому якщо дуже коротко: книга безперечно варта якнайширшої уваги. Вдаючись до порівнянь, як це люблять робити маркетологи, маємо цікаве поєднання Дена Брауна та Умберто Еко, але українське. Що дуже тішить. Бо нарешті і в цій ніші з’явився роман такого рівня.

Книга не просто подає чималий шмат історії у захоплюючій обгортці конспірологічного детективу, а й спонукає до роздумів та більш детального вивчення деяких фактів з історії Європи. А ще занурює у атмосферу позаминулого сторіччя настільки добре, що майже опиняєшся там, серед людей, будівель і подій, які відбулися (або й ні). Цю епоху досить складно уявити іншим способом. Ще й тому радує присутність героїв упізнаваних із підручників історії та літератури.

Я купив електронну версію книги лише тому, що не дуже маю місце вдома для всього, що хотів би придбати на папері, але якщо буде нагода отримати автограф автора – залюбки придбаю іще раз, уже справжню.

Лазарус Світлани Тараторіної – найкраще українське фентезі

Про цю книгу вже багато написано відгуків, оглядів і рецензій. І видавництво і авторка добре попрацювали, щоб виник інтерес до книги. Я аж почав був переживати, що (як це буває із аж надто розрекламованими речами) шуму більше, ніж власне причин для нього.

Але купив.

І не пошкодував.

Тому, що книга справді дуже класна. Цікава. Захоплююча. Потужна.

По суті це збірка детективних історій, але є й наскрізний сюжет, навколо якого ці історії відбуваються і він не менш цікавий ніж будь яка із складових.

Однією із найбільших переваг “Лазаруса” є власний світ. Дуже рідко можна зустріти фентезі, що не опирається на звичну вже гномсько-ельфійську-драконо-гоблінську традицію. Тим приємніше побачити абсолютно інший, ближчий українцям світ, де повно істот, які раніше жили здебільшого у казках. Але це не просто міфічні створіння, це справжня окрема гілка, паралельний всесвіт. І виник він ще за Адама. Події тисячолітньої давнини, боротьба людського світу із нелюдським і приводять нас до… Києва початку 20 сторіччя. І аж тут закручуються у карколомну гру, надзвичайно яскраву та цікаву.

Герої книги плетуть і розкривають інтриги, беруть участь у погонях, переймаються таємницями минулого, володіють незвичними уміннями, натрапляють на таємничі і могутні артефакти. Цього всього вистачило б з головою і для звичайних людей. Але герої ще й особливі, кожен по своєму, у кожного своя природа і свої погляди, свої сильні і слабкі сторони, свій спосіб життя. А головний герой взагалі помирає майже на початку, що лише підсилює інтригу.

І все це виписано яскраво, виразно, стильно. Хочеться, щоб було ще і ще. Один із небагатьох випадків, коли після половини вже починаєш шкодувати, що книга закінчиться. Тож щиро дякую пані Світлані (та її чоловікові, чому ще й йому, написано у післямові 😉 І сподіваюся, що це був лише перший том із великої епопеї.

Розчарування: Макс Кідрук і книга “Де немає Бога”

Я прийшов на презентацію і купив книгу, бо до цього у нетрях фейсбуку мав необережність відкоментувати під дуже несхвальним відгуком про цей роман щось на кшталт “Дякую за попередження, не буду читати”. На що отримав відповідь, здається від менеджера автора, в тому плані, що відгук перекручено і не читаючи не можна робити таких висновків. У мене прокинулася совість і я купив книгу. То скажу вам, що краще б уже совість спала собі й далі.

Сам роман – це чудовий майстер-клас “Як НЕ потрібно писати книги”. Тобто технічно все ок. Сюжет (до останніх кількадесят сторінок), купа деталей і цікавинок, про які б я не дізнався, якби не прочитав цю книгу, виразні герої (хоч і з тарганами в головах). Технічно все чітко, гарно, цільно, навіть попри флешбеки. З конфліктами, без яких на думку дуже великої кількості людей, взагалі не може бути художнього твору, також усе ок. Навіть занадто.

А от із глибшим шаром, із емоціями, із співпереживанням, із мотивацією декотрих героїв, а головне із місією, основою ідеєю – все погано, дуже-дуже погано.

Я не знаю чим автор надихався, у кого вчився, на кого рівнявся писати саме так, але від книги неприємний післясмак, наче після перегляду найчорнушнішого випуску новин.

Наприклад, лише в зав’язці твору вбито купу дітей і як мінімум одну собаку, о, до собак ще повернемося. Це справді було необхідно, це додало щось до емоційної складової? Ні. Тому, що катастрофа річ страшна сама по собі. І по суті всі, хто загинув під час падіння літака слугують лише тлом, декораціями для дій героїв, що вижили. На мою думку, навіть якби описані події сталися із малим літаком у якому летіли тільки необхідні герої, твір би взагалі нічого не втратив, бо роман по справжньому починається із їх спроб вижити. А тому всі ті смерті мимо, це в кіно виглядає видовищно, може тому так і писалося, із прицілом на екранізацію, хоча вже можу сказати, що без серйозної переробки кіна не буде.

Далі автор намагається тримати інтригу і не одразу розкриває для чого одній з героїнь так конче необхідно доставити в певне місце певну суму грошей. І виходить, що перед нами більшу частину книги жінка, що істерично переживає лише за свої гроші і щоб устигнути. Ситуація потім пояснюється, але це майже не додає співчуття, оскільки виникає питання – ну а тепер що? Все це було намарне, вона точно не встигне, то для чого було все це через себе пропускати?

Ще один слабкий момент, намагання пояснити вчинки єпископа. Під час презентації автор розповідав, як намагався уявити: про що думає людина, яка точно знала, що підлеглі священники чинять сексуальну наругу над неповнолітніми і нічого не робила? Не знаю чого я чекав, якого одкровення, якого повороту, але пояснити все просто намаганням перечекати поки лихо пройде мимо, це якось взагалі ніяк. Навіть сцена де він згадує сестру і події що відбулися потім виглядають більш правдиво і логічно ніж оті роздуми.

Тема російської агресії одна із найслабших у книзі, вона хоч і породжує свій конфлікт, але є дуже непереконливою. І закиди автору, що найбільш адекватний герой виявився росіянином я також вважаю справедливими. У коментарях в фейсбуці автор аргументує що цей чоловік алкоголік, що він спить із майже неповнолітньою дівчиною, мабуть вважаючи, що така поведінка лише для негідників, але при цьому майже все, що спрямовано на виживання робить саме росіянин і це не може не створювати дивні акценти та не вимагати симпатії до персонажа. Крім того, там є історія про малазійський боїнг, у якому загинула колишня коханка росіянина, та слова про те, що він не вірить російським ЗМІ, але це все скоріше нагадує підфарбовування героя для конкретної української аудиторії. Що породжує дуже погане відчуття, ніби автор планує вийти з романом також і на російський ринок. А що? Прибере буквально два-три незначні за обсягом епізоди і матиме готовий продукт, ні в сюжеті, ані в поведінці нічого міняти не треба. Навіть у останній сцені при бажанні можна знайти виправдання діям цього “хорошого росіянина”.

Сцена із розкатуванням по асфальту маленьких цуценят узагалі поза межами особисто моїх уявлень про хороші книги. Так політики ниці і готові на все задля перемоги, і так, це притаманно не лише нашим політикам. Але маючи такий вплив та гроші значно простіше зробити відео для ютуба із “підставними” автомобілями, аніж із 11 щенятами щоразу в іншому місці автостради. Здається автор намагається й тут нагнати чорнухи для емоційного градусу.

Ок, я не буду спойлерити, але якщо ви прочитаєте цей роман (уяви не маю нащо воно вам треба), то дуже здивуєтеся хто ж усе таки вижив. Я не вимагаю від книг хепі-ендів, хоча люблю такі фільми. Але ця закінчилася взагалі незрозуміло. От були герої, кожен зі своїми проблемами, своїм світом, хай який там уже він був. А потім раз – і ви виявляєте, що всі ваші співчуття і переживання коту під хвіст. Тому, що світ жорстокий, реалізм понад усе, життя суворе. І вся філософія, про яку автор говорить на презентації – мораль, релігія, інстинкти – все це просто невідомо куди загуло. Бо замість розмірковувати над високими концепціями читач сидить і відчуваючи себе трохи ошуканим думає “Оце все? Отак все мало закінчитися?”

У книзі є хороші моменти. Є навіть по книжному неприродно-чудові. Але загальне враження від неї на жаль далеко не найкраще. Вона не дарує хороших емоцій. Вона лишає кілька незакритих ліній і поганий післясмак. Люди мають ставати кращими після читання, розуміти про себе і про світ навколо щось таке, що додає бажання жити і, боюся, що саме ця книга свою місію провалила. Вона лишає після себе порожнечу і розчарування.

Чарльз Соул: Рік оракула. Чи стануть люди кращими?

Я ще з анотації очікував чогось цікавого і не помилився. Книга виявилася навіть кращою. Така собі суміш усього популярного. Тут і детектив, і погоні, і урядові організації, що викрадають людей, і простий музикант, що волею випадку став героєм тих всіх перипетій, і чималі гроші, і все все все. І над цим усім таємнича сотня пророцтв, що незмінно збуваються.

Головне питання, звичайно ж, старе як світ. Якщо пророцтва збуваються, чи означає це, що люди діють не по своїй волі? Чи навпаки, пророцтва збуваються саме тому, що люди діють так як хотять? Чи робилася б ваза, яку зачепив Нео у Матриці, якби Піфія не звернула його увагу на цю вазу?

Тема, що дає практично безкінечний простір для спекуляцій та маніпуляцій. Для гри уяви. І хоч автор має свою відповідь на ці питання, принаймні у рамках сюжету, вона не є абсолютною і цим приваблива.

Трохи дисонансом “звучить”, якщо так можна сказати, поведінка головного героя. У моменти, коли йому нічого не загрожує, він свідомо робить дурниці, весь час сумнівається, ламає собі голову над сутністю пророцтв, загалом, поводить себе як нормальна людина. А у критичні моменти, де кожна проста людина мала би тупо відключитися від страху чи відчуття відповідальності, герой раптом стає мало не Суперменом. Але цей нюанс не заважає в цілому сприймати історію.

А історія дуже динамічна і подана якраз зручними для читання уривками, щоб не знудитися довгими шматками тексту, вочевидь автор добре знає про фрагментарне сприйняття, виховане сучасними медіа. Та й сам він приклався трохи, бо є також автором кількох відомих коміксів, пошукайте в Мережі, якщо цікаво.

Процитовані на обкладинці відгуки критиків обіцяють також сатиру на наш світ. Але якоїсь особливої сатири я не помітив. Так, світ змальовано непривабливий. Але ж ми це все бачимо щодня. Можна сказати жахаємося щодня. Настільки щодня, що майже звикли. Як би це погано не було. Утім цілком допускаю, що саме намагання хоч трохи змінити світ, як би це наївно не звучало, і вело автора. Бо крізь усю поп-оболонку, крізь таємниці, крізь карколомні події, катастрофічні наслідки, крізь усе це майже чути заклик “будьте кращими”.

І ось тут я цілком погоджуюся.
Бути кращими – це те, що людям аж ніяк не зайве сьогодні. І можливо світ тоді стане трохи затишнішим. Чого всім і бажаю.

Коріння Всесвіту – серйозні питання у фантастичній обгортці

Власне обгортка (як у прямому так і в переносному сенсі) стала причиною, чому я купив книгу Олексія Диканя. Люблю фантастику (наукову) і намагаюся купляти все нове, особливо українських авторів. Щоправда у цьому випадку вийшла помилка. Щоб не псувати читачам враження наперед, зазначу, що у самій книзі написано “фантастичний роман”, а при теперішньому дуже вільному і широкому трактуванні жанру це дозволяє будь-які викрутаси, фактично усе, що не реальне. Тоді все ок, вважайте, що я попередив лише прихильників твердої наукової фантастики.

Спочатку про погане 🙂

Власне фантастика тут присутня у двох лініях. По перше це космічна станція, на якій не лишилося людей, аж поки штучний інтелект станції виявляє в якомусь відсіку людський ембріон. По друге це історія про старого чоловіка, що спілкується із цифровими привидами своїх друзів.

Одразу щодо другого. Поки читав все намагався згадати де ж я таке вже зустрічав і врешті таки згадав. У другому сезоні “Чорного дзеркала”. Майже один в один. Не буду звинувачувати автора у плагіаті, бо декотрі ідея справді витають у повітрі і їх одночасно може вхопити кілька людей. Але це трохи змазало відчуття оригінальності.

Що ж стосується зорельота і хлопчика, а потім юнака на ньому, то навіть відлуння Хайнлайна (Гайнлайна?)) не завадило насолодитися повною мірою саме цими частинами книги. Тому, що тут ситуація вибудовувалася дуже цікаво. Але. Але весь науково-фантастичний антураж тут лише для декору, не відіграє жодної ключової ролі. Дія цілком могла відбуватися в будь-якому ізольованому мікросвіті, та хоч би й у єгипетській піраміді. Там, до речі, було б логічніше, що істоти, які виконують допоміжні функції відчувають біль і злість.
І оце відчуття фантастики як декорації теж змазало враження, бо ж я хотів книгу саме в цьому жанрі, а отримав дещо інше (і можливо тут більше приклався маркетниг аніж автор).

Тепер про хороше.

Якщо абстрагуватися від жанру, то книга сильна і глибока. Питання, які піднято, хоч і обговорюються не одне століття, але зовсім не втратили своєї актуальності. Навіть більше – як показує автор, у недалекому майбутньому вони можуть стати ще більш критичними. Питання ці стосуються можливо найбільш базового – хто є людина і чи є у нас свобода. Через низку історій, декотрих міцно пов’язаних між собою, а декотрих лише дотичних через одну містичну постать, ми бачимо як в різних варіаціях це питання (а також інші, не менш цікаві) постає знову і знову.

Дехто вже можливо здогадався, що тут не обійшлося без релігійних моментів. І хочу сказати, що автору вдалося пройти по лезу ножа і не скотитися ані у бік фанатичної віри, ані в протилежний. Ось за це дуже дякую.

Ідея про те, що штучний інтелект може взятися приміряти на себе зовсім іншу роль і лякає і вимагає всебічного вивчення, тому що він ось-ось з’явиться в реальності. А ми окрім тотальних страшилок типу Скайнета і Матриці жодних інших концепцій не виробили.
Взагалі саме цю частину книги – про ШІ та хлопчика я вважаю найбільш вдалою і такою, що дуже спонукає до осмислення і переоцінки декотрих здавалося б традиційних уявлень.

Також можу звернути на цю книгу увагу поціновувачів інших жанрів – психологічний роман, містичний роман, магічний реалізм, фентезі, епічний роман. Можливо й справді хороша книга не повинна чітко відповідати рамкам якогось одного конкретного виду. Це може як привабити відповідну цільову аудиторію так і стати перепоную для висловлення думки, меседжу. І я жодної хвилини не пошкодував, що купив і прочитав цю книгу. Сподіваюся, вам вона теж сподобається.

Міхал Гворецький “Троль” – книга яку мусять прочитати усі любителі репостів

Потужна книжка. І дуже, ДУЖЕ, надзвичайно актуальна.
Тому, що
ми віримо написаному
ми віримо телебаченню
ми не перевіряємо факти
ми навіть не згадуємо, що людина в телевізорі казала місяць тому
ми легко переймаємося ненавистю
ми легко переконуємося у зраді
ми живемо погано і легко шукаємо винних у цьому
Ми ще не Троль, але вправні тролі легко штовхають нас у потрібному напрямку.
Це погляд ізсередини на те, як нас обманюють, як плутають думки, як виводять у топи фейкові новини, як нами маніпулюють.
АЛЕ
Це книга-відчай. Попри майже голівудський хепі-енд, читач знає, що насправді все не може закінчитися так добре. Що це взагалі ніколи не закінчується. І що правда можливо ще більш заплутана і страшна.
Це книга-питання, причому питання важливе, серйозне, доросле. А спроба відповіді наївна й дитяча. Тому, що немає поки що ліків від тих покручів. Тому, що частково ми самі їх і годуємо, читаючи те, що вони поширюють, коментуючи і лайкаючи.
Це книга-безнадія. Тому, що люди, яким не просто варто, а необхідно її прочитати, НІКОЛИ цього не зроблять. Ні мій однокласник, який час від часу перепощує москальські мемчики, ні знайомий рок-музикант, який щиро вірить, що за кордоном суцільна “гейропа”, ні десятки й сотні й тисячі інших, що ретранслюють мишебратні лозунги про культуру та спорт поза політикою, по “мова не має значення”, про “все погано” і тому подібне.
Тому я щиро раджу не просто прочитати її а ще й порекомендувати друзям і знайомим.
Конкретно в Ужгороді, що було де, я свій примірник віддам у обласну наукову бібліотеку.

P.s. Щира подяка Галині Малик за переклад!

Дуже раджу: Дорж Бату “Франческа. Повелителька траекторій”

Дорж бату Франческа Повелителька трєекторій
Це перша книга за досить довгий час, яку я не прочитав, а “проковтнув”. Буквально за пів-дня. І всім раджу.

Тому, що:

Це не роман, не сюжетна штука, це збірка міні-розповідей про одних і тих же героїв, читати можна з будь-якого місця, зупинятися будь-де. Найбільше схоже (і не випадково) на стрічку у фейсбуку. Утім автор не приховує, що все почалося саме із його постів))

Це книга про те як люди працюють. Не маніяки, не психопати, не диваки, як на жаль герої більшої частини сучасної літератури. Прості, класні люди. Просто працюють. Роблять свою роботу і люблять те, чим займаються. Це фантастично і таких книг має бути більше, дуже багато, я хотів би, щоб уся література була саме про таких людей.

Звичайно тут є пригоди, без них мабуть справді було б нецікаво. Іноді нереально смішні, іноді трохи сумні. Такі, що можуть трапитися із кожним. І це класно! Не треба бути супергероєм, або суперлиходієм, щоб жити так само. Життя взагалі класне і ця книга тому підтвердження.

Це книга про реальних людей, хоч автор і зізнається, що іноді підправляв поведінку літературних втілень, тобто твір десь на межі між художньою і документальною. І ці люди, як і всі, мають свої вади і свої хороші сторони. І вони діють разом. Мабуть це ота єдина суперсила, що тут присутня. Спільна робота здатна творити чудеса. Такі наприклад, як корекція орбіти шеститонного супутника десь там на кілька сотень кілометрів угорі над Землею.

Це книга, після якої хочеться продовження, або інших таких же книг.

Це книга яка мотивує. Хоча б тому, що автор – гуманітарій, журналіст – освоїв абсолютно нову для себе спеціальність і тепер працює в НАСА! Обов’язково слід прочитати усім, хто боїться щось міняти в своєму житті.

У цій книзі є також цілком документальні вставки про ті чи інші присторої або події на навколоземній орбіті для тих, хто справді цікавиться космосом. Усім іншим вони не будуть заважати, думаю.

Так, є моменти, моментики, я б сказав, коли трохи аж занадто вже випирає бажання автора показати певні погляди, хоч ці погляди правильні, виглядає трохи штучно. Є моменти, які чіпляють тим, що подібне неможливе в Україні. Хоча мабуть усе залежить як і завжди від нас самих. Всі ці моменти насправді зовсім не псують враження, швидше змушують трохи подумати.

А ще це книга про долі, про те, що іноді обставини здаються непереборними і тим не менше завжди є ймовірність, що зміни будуть на краще, головне їх не боятися і думати головою, обираючи напрямок подальшого руху.

Загалом, особисте враження – дуже круто, рекомендую всім!

“Фама про велосипедистів” та “Комо”

Дочитав “Комо”. До цього я дочитав “Фаму про велосипедистів”, але “Фама” при всьому її багатстві на найнеймовірніші пригоди, таємниці, інтриги, царство снів, Шерлока Голмса і ще безліч усього сприймається більше як інтелектуальне вийобування автора. Не без дещиці справжніх думок і переживань, але здебільшого це димова завіса, фонтан ілюзій та алегорій, які, здається, введено більше для епатажу ніж з необхідності. Згадується Умберто Еко, але Басара більш поверховий і менше любить людей. Тому читати було цікаво, а емоцій майже не лишилося.
Зовсім інша річ “Комо”. І я радий, що прочитав її після. Простота і щирість Валяревича дуже контрастує із “Фамою”. І дає відчути більше. При тому, що сам сюжет здається взагалі позбавлено подій. Це суцільна “експозиція”, статична картинка, пауза в житті. Хоча події, звичайно ж, відбуваються. Якщо підходити філософськи, то кожен ранок це подія. Особливо, якщо перед тим випити чимало вина)) Попри похмурий бекграунд – життя героя до і після Беладжо, це можливо одна з найтепліших книг, які я читав останнім часом. І ще вона дуже людяна. Це досить незвично і можливо тому зворушує не на жарт.
Хочу подякувати Andriy Lyubka за можливість познайомитися з обома творами. І за +1 книгу до списку улюблених.

Ледве осилив нову книгу Юрія Андруховича “Коханці Юстиції”

Ні, ви не подумайте, написано її дуже майстерно. Іноді аж занадто, зважаючи на тему. Бо якби ще було погано, то може не так би пройняло. Ну не любитель я вчергове переконуватися які люди паскудні і як охоче вбивають та калічать собі подібних. Хоча один розділ мабуть таки б зробив обов’язковим до вивчення у старших класах (він же й найбільше заповнений смертями і найменше мені сподобався). Назвивається “Сансара”, або заколот ангелів”. Про події Другої світової війни. Історія вчить, що люди не бажають вчитися у історії. І раз за разом повторюють одні й ті ж помилки. На що сподіваючись? На те, що цього разу пронесе? Буде якось інакше? Дуже важкий розділ. Ницість і максималістичний юнацький героїзм переплетено у смертельний зашморг, любов, зрада, політичні інтриги, “чим гірше тим краще”, українці, німці, угорці, поляки, євреї – все укупі, все перемішано, хаос і смерть смерть смерть. Марення божевільного маніяка, що було насправді, бо жоден маніяк таке би не зміг придумати, тільки люди гуртом, женучись за ідеями, або йдучи за лідерами, колективний витвір, найвища форма безглуздості. І сумно, сумно до скреготу зубів, що так і не зроблено жодних висновків, так і не навчилися жити інакше. І все повторюється.

З інших вражень.

Найбільш лайтовий розділ про так званого “коломийського педофіла”, хоч він і нагадав один відомий фільм))

Також моментами дуже потужно у голові починали звучати пісні “Мертвого півня”))

Origin Дена Брауна: непоганий детектив із надлишком пафосу

Прочитав останній роман Дена Брауна – Origin. Трохи заважав пафос із яким він майже всю книгу готує читача до оприлюднення “відкриття, що переверне світ”. Як виявилося не дарма, бо саме відкриття дуже так собі, нічого аж настільки “світоперевертального”. Але як детектив – непогано. Крім того він дуже класно описує місця, де відбувається дія. Я знову захотів у Барселону))