Нещодавно вийшла книга Ілларіона Павлюка “Танець недоумка” і я дуже чекав можливості її прочитати – не так часто друкується українська фантастика. На жаль зміг осилити лише третину.
Відчувається поганий вплив не найкращих зразків західної фантастики, може опосередкований і автором неусвідомлений. Наприклад, герої пройшли відбір, кращі з кращих і все таке. А на далекій чужій планеті поводяться як діти молодших класів, тягнуть до рота, усе, що під руку трапить.
Дія, до речі відбувається аж у іншій галактиці. Уявляєте як людство розвинулося? Не уявляєте? І правильно. Бо виявляється у далеку галактику людство навчилося літати, а на Землі все лишилося по старому. Квартира в кредит, кадровики із планшетами, розумна квартира із рівнем розвитку перших версій Сірі.
Ну але це ще таке. Заради цікавої ідеї можна потерпіти.
Добило і цілком від книги відвернуло те, що це якась срана бразильсько-мексиканська мелодрама із 90-х. Він її любить, а вона його ненавидить. Але вийшла за нього. І народила дочку. А він ненавидить, що вона його обмежує. Але продовжує жити з ними. І терпіти щоденні сварки. Якийсь рай для психологічних мазохістів.
До речі, прочитав дуже схвальний відгук на БіБіСі – уже після того як вирішив, що з мене досить. Авторка відгуку знайшла у книзі неймовірну глибину і психологізм. Можливо. Навіть додам, що ідея із хворобою героя додає драматизму. Але це все ніяк не пояснює психопатичні сімейні стосунки, яким місце у чорнушних руцьких серіалах, а не в майбутньому, де люди можуть запросто долетіти до іншої галактики.
Загалом книгу я не дочитав і рекомендувати її нікому не буду. Хай уже вибачить автор, можливо якби він вирішив який жанр обрати – мелодраму-психотрилер чи все ж фантастику – від того би всі виграли?
