Мітки: фантастика

Space force – комедійний серіал про серйозне завоювання космосу

Хороших серіалів на космічну тему не так і багато. Хороших комедійних теж не дуже. Тож отримати два в одному подія неординарна.

Звичайно тут теж є недоліки, але вони не випирають. Тому що в цілому вийшов дуже достойний продукт вартий перегляду. Не дуже ведіться на трейлер. Я переживав, що буде ситком типу Офісу, ну бо ж актор і стиль трейлеру саме такі. Але насправді історія краща і глибша. Образ генерала складніший і більш людяний. І сама тема насправді серйозна хоч і подана в іронічному ключі.

Якщо коротко то це розповідь про генерала, який очолив проект по поверненню людини на Місяць. Так би мовити фантастика дуже близького прицілу. Відповідно ми бачимо реалії сьогодення. У далеко не найкращих проявах: бюрократія, тупість, агресія, ігнорування фактів, твердолобість і так далі і тому подібне. Вийшла не стільки комедія скільки сатира. Але місцями справді смішна, а місцями навіть драматична.

Особисто мені серіал сподобався, тож раджу.

Танець недоумка – паскудна українська фантастика

Нещодавно вийшла книга Ілларіона Павлюка “Танець недоумка” і я дуже чекав можливості її прочитати – не так часто друкується українська фантастика. На жаль зміг осилити лише третину.

Відчувається поганий вплив не найкращих зразків західної фантастики, може опосередкований і автором неусвідомлений. Наприклад, герої пройшли відбір, кращі з кращих і все таке. А на далекій чужій планеті поводяться як діти молодших класів, тягнуть до рота, усе, що під руку трапить.

Дія, до речі відбувається аж у іншій галактиці. Уявляєте як людство розвинулося? Не уявляєте? І правильно. Бо виявляється у далеку галактику людство навчилося літати, а на Землі все лишилося по старому. Квартира в кредит, кадровики із планшетами, розумна квартира із рівнем розвитку перших версій Сірі.

Ну але це ще таке. Заради цікавої ідеї можна потерпіти.

Добило і цілком від книги відвернуло те, що це якась срана бразильсько-мексиканська мелодрама із 90-х. Він її любить, а вона його ненавидить. Але вийшла за нього. І народила дочку. А він ненавидить, що вона його обмежує. Але продовжує жити з ними. І терпіти щоденні сварки. Якийсь рай для психологічних мазохістів.

До речі, прочитав дуже схвальний відгук на БіБіСі – уже після того як вирішив, що з мене досить. Авторка відгуку знайшла у книзі неймовірну глибину і психологізм. Можливо. Навіть додам, що ідея із хворобою героя додає драматизму. Але це все ніяк не пояснює психопатичні сімейні стосунки, яким місце у чорнушних руцьких серіалах, а не в майбутньому, де люди можуть запросто долетіти до іншої галактики.

Загалом книгу я не дочитав і рекомендувати її нікому не буду. Хай уже вибачить автор, можливо якби він вирішив який жанр обрати – мелодраму-психотрилер чи все ж фантастику – від того би всі виграли?

Стівенсон та його Fall; or, Dodge in Hell

Нарешті я цю книгу дочитав. Із анотації очікував технотрилер на кшталт Reamde частково він тут присутній. Скажу навіть більше – більшість головних героїв саме із тієї книги, навіть згадуються прізвища з Криптономікона.
Але більша частина книги, на жаль не про це.

Почавши із нашого часу і зазирнувши трохи у майбутнє, Стівенсон переносить нас у віртуальний світ і розгортає там епічне полотно буквально біблійних масштабів. Саме там відбуваються основні події. І хоч вони теж викликають певний інтерес, все ж трохи сумно, що ми ніби споглядаємо комп’ютерну гру.

До речі, може то суб’єктивне враження, але це вже другий роман Стівенсона (перший був Seveneves), у якому вгадується сценарій для гри – детально прописані учасники і Квест.

Найнудніше – хоч і необхідно для сюжету – було продиратися через століття віртуальної історії. Хоча знову ж таки – все суб’єктивно.

А в цілому, звичайно, роман заслуговує на увагу і прочитання, хоча б тому, що вся містика і фентезі має своє обгрунтування, а отже в залишку це саме наукова фантастика. Не так уже й багато подібних книг з’являється останнім часом. Тим більше, що роман багатоплановий, із купою справді актуальних для сьогодення питань. І ще великою кількість “пасхалок” для тих, хто читав попередні книги автора.

Чарльз Соул: Рік оракула. Чи стануть люди кращими?

Я ще з анотації очікував чогось цікавого і не помилився. Книга виявилася навіть кращою. Така собі суміш усього популярного. Тут і детектив, і погоні, і урядові організації, що викрадають людей, і простий музикант, що волею випадку став героєм тих всіх перипетій, і чималі гроші, і все все все. І над цим усім таємнича сотня пророцтв, що незмінно збуваються.

Головне питання, звичайно ж, старе як світ. Якщо пророцтва збуваються, чи означає це, що люди діють не по своїй волі? Чи навпаки, пророцтва збуваються саме тому, що люди діють так як хотять? Чи робилася б ваза, яку зачепив Нео у Матриці, якби Піфія не звернула його увагу на цю вазу?

Тема, що дає практично безкінечний простір для спекуляцій та маніпуляцій. Для гри уяви. І хоч автор має свою відповідь на ці питання, принаймні у рамках сюжету, вона не є абсолютною і цим приваблива.

Трохи дисонансом “звучить”, якщо так можна сказати, поведінка головного героя. У моменти, коли йому нічого не загрожує, він свідомо робить дурниці, весь час сумнівається, ламає собі голову над сутністю пророцтв, загалом, поводить себе як нормальна людина. А у критичні моменти, де кожна проста людина мала би тупо відключитися від страху чи відчуття відповідальності, герой раптом стає мало не Суперменом. Але цей нюанс не заважає в цілому сприймати історію.

А історія дуже динамічна і подана якраз зручними для читання уривками, щоб не знудитися довгими шматками тексту, вочевидь автор добре знає про фрагментарне сприйняття, виховане сучасними медіа. Та й сам він приклався трохи, бо є також автором кількох відомих коміксів, пошукайте в Мережі, якщо цікаво.

Процитовані на обкладинці відгуки критиків обіцяють також сатиру на наш світ. Але якоїсь особливої сатири я не помітив. Так, світ змальовано непривабливий. Але ж ми це все бачимо щодня. Можна сказати жахаємося щодня. Настільки щодня, що майже звикли. Як би це погано не було. Утім цілком допускаю, що саме намагання хоч трохи змінити світ, як би це наївно не звучало, і вело автора. Бо крізь усю поп-оболонку, крізь таємниці, крізь карколомні події, катастрофічні наслідки, крізь усе це майже чути заклик “будьте кращими”.

І ось тут я цілком погоджуюся.
Бути кращими – це те, що людям аж ніяк не зайве сьогодні. І можливо світ тоді стане трохи затишнішим. Чого всім і бажаю.

Коріння Всесвіту – серйозні питання у фантастичній обгортці

Власне обгортка (як у прямому так і в переносному сенсі) стала причиною, чому я купив книгу Олексія Диканя. Люблю фантастику (наукову) і намагаюся купляти все нове, особливо українських авторів. Щоправда у цьому випадку вийшла помилка. Щоб не псувати читачам враження наперед, зазначу, що у самій книзі написано “фантастичний роман”, а при теперішньому дуже вільному і широкому трактуванні жанру це дозволяє будь-які викрутаси, фактично усе, що не реальне. Тоді все ок, вважайте, що я попередив лише прихильників твердої наукової фантастики.

Спочатку про погане 🙂

Власне фантастика тут присутня у двох лініях. По перше це космічна станція, на якій не лишилося людей, аж поки штучний інтелект станції виявляє в якомусь відсіку людський ембріон. По друге це історія про старого чоловіка, що спілкується із цифровими привидами своїх друзів.

Одразу щодо другого. Поки читав все намагався згадати де ж я таке вже зустрічав і врешті таки згадав. У другому сезоні “Чорного дзеркала”. Майже один в один. Не буду звинувачувати автора у плагіаті, бо декотрі ідея справді витають у повітрі і їх одночасно може вхопити кілька людей. Але це трохи змазало відчуття оригінальності.

Що ж стосується зорельота і хлопчика, а потім юнака на ньому, то навіть відлуння Хайнлайна (Гайнлайна?)) не завадило насолодитися повною мірою саме цими частинами книги. Тому, що тут ситуація вибудовувалася дуже цікаво. Але. Але весь науково-фантастичний антураж тут лише для декору, не відіграє жодної ключової ролі. Дія цілком могла відбуватися в будь-якому ізольованому мікросвіті, та хоч би й у єгипетській піраміді. Там, до речі, було б логічніше, що істоти, які виконують допоміжні функції відчувають біль і злість.
І оце відчуття фантастики як декорації теж змазало враження, бо ж я хотів книгу саме в цьому жанрі, а отримав дещо інше (і можливо тут більше приклався маркетниг аніж автор).

Тепер про хороше.

Якщо абстрагуватися від жанру, то книга сильна і глибока. Питання, які піднято, хоч і обговорюються не одне століття, але зовсім не втратили своєї актуальності. Навіть більше – як показує автор, у недалекому майбутньому вони можуть стати ще більш критичними. Питання ці стосуються можливо найбільш базового – хто є людина і чи є у нас свобода. Через низку історій, декотрих міцно пов’язаних між собою, а декотрих лише дотичних через одну містичну постать, ми бачимо як в різних варіаціях це питання (а також інші, не менш цікаві) постає знову і знову.

Дехто вже можливо здогадався, що тут не обійшлося без релігійних моментів. І хочу сказати, що автору вдалося пройти по лезу ножа і не скотитися ані у бік фанатичної віри, ані в протилежний. Ось за це дуже дякую.

Ідея про те, що штучний інтелект може взятися приміряти на себе зовсім іншу роль і лякає і вимагає всебічного вивчення, тому що він ось-ось з’явиться в реальності. А ми окрім тотальних страшилок типу Скайнета і Матриці жодних інших концепцій не виробили.
Взагалі саме цю частину книги – про ШІ та хлопчика я вважаю найбільш вдалою і такою, що дуже спонукає до осмислення і переоцінки декотрих здавалося б традиційних уявлень.

Також можу звернути на цю книгу увагу поціновувачів інших жанрів – психологічний роман, містичний роман, магічний реалізм, фентезі, епічний роман. Можливо й справді хороша книга не повинна чітко відповідати рамкам якогось одного конкретного виду. Це може як привабити відповідну цільову аудиторію так і стати перепоную для висловлення думки, меседжу. І я жодної хвилини не пошкодував, що купив і прочитав цю книгу. Сподіваюся, вам вона теж сподобається.

Міхал Гворецький “Троль” – книга яку мусять прочитати усі любителі репостів

Потужна книжка. І дуже, ДУЖЕ, надзвичайно актуальна.
Тому, що
ми віримо написаному
ми віримо телебаченню
ми не перевіряємо факти
ми навіть не згадуємо, що людина в телевізорі казала місяць тому
ми легко переймаємося ненавистю
ми легко переконуємося у зраді
ми живемо погано і легко шукаємо винних у цьому
Ми ще не Троль, але вправні тролі легко штовхають нас у потрібному напрямку.
Це погляд ізсередини на те, як нас обманюють, як плутають думки, як виводять у топи фейкові новини, як нами маніпулюють.
АЛЕ
Це книга-відчай. Попри майже голівудський хепі-енд, читач знає, що насправді все не може закінчитися так добре. Що це взагалі ніколи не закінчується. І що правда можливо ще більш заплутана і страшна.
Це книга-питання, причому питання важливе, серйозне, доросле. А спроба відповіді наївна й дитяча. Тому, що немає поки що ліків від тих покручів. Тому, що частково ми самі їх і годуємо, читаючи те, що вони поширюють, коментуючи і лайкаючи.
Це книга-безнадія. Тому, що люди, яким не просто варто, а необхідно її прочитати, НІКОЛИ цього не зроблять. Ні мій однокласник, який час від часу перепощує москальські мемчики, ні знайомий рок-музикант, який щиро вірить, що за кордоном суцільна “гейропа”, ні десятки й сотні й тисячі інших, що ретранслюють мишебратні лозунги про культуру та спорт поза політикою, по “мова не має значення”, про “все погано” і тому подібне.
Тому я щиро раджу не просто прочитати її а ще й порекомендувати друзям і знайомим.
Конкретно в Ужгороді, що було де, я свій примірник віддам у обласну наукову бібліотеку.

P.s. Щира подяка Галині Малик за переклад!

Анігіляція / Annihilation – жахливо погане кіно

Подивився “Анігіляцію” з Наталі Портман. Це такий жах. Ну тобто дуже погано все. Не уявляю як вони туди цю Портман заманили. І щиро порадів, що не пішов у кінотеатр, було би нереально шкода грошей. Питання “Що курять автори сценаріїв?” актуальне як ніколи. Сенсу – 0 цілих, хрен десятих, логіки ще менше. Зате зомбі-ведмідь є, він там горлянки дуже видовищно рве. І в кінці все горить красиво. Особистий рейтинг 0 з 10.

Пробудження / Passengers – людина не може сама

На тему самотності є неймовірна купа всього: книг, фільмів, серіалів. А тепер ще й ця вельми непогана стрічка.
Попри всю велику кількість попередніх осмислень тема лишається цікавою і гострою. А тут ще й фантастичний антураж. І в прямому і в переносному (фантастично красиво) сенсах. (більше…)

Марсіанин / The Martian – захоплююча фантастика про космічного Робінзона

martian

Я довго вагався, чи йти на це кіно, бо відгуки були дуже суперечливі, але врешті зорі склалися так, що був час і можливість, тож я пішов.
І не пошкодував.
Останній фільм такого типу – це “Гравітація”: наукова фантастика без надмірних перебільшень, можливо із деякими надто сміливими припущеннями, але не більше. На фоні великої кількості голівудського продукту, який лиш відносно можна віднести до жанру SciFi, це безумовно варте уваги і поваги.
Одним із факторів, що утримував мене від перегляду був вибір актора на головну роль – ну не люблю я Мета Деймона. Утім треба зазначити, що тут він зіграв непогано. А оскільки переважну частину екранного часу в кадрі був саме він – то це мабуть я його раніше недооцінював.
Сюжет досить простий – під час неочікуваної евакуації через бурю, команда астронавтів губить одного чоловіка і злітає вважаючи його мертвим. А він отямився через якийсь час, повернувся на базу і намагається вижити в умовах, що практично виключають таку можливість. Далі сюжетна лінія роздвоюється – до виживання додаються намагання НАСА його врятувати. Але все ж головною залишається саме постать героя і його дії.
Час від часу у фільмі просто проскакують великі періоди – у кіно не можна втиснути всю книгу, час обмежений і це трохи змазує психологічний ефект. Крім того, мабуть для більшого позитиву сценаристи додали купу жартиків і комічних моментів, тож перегляд попри переймання долею чоловіка на Марсі ще й веселить.
Декотрі коментатори в мережі скаржаться, що це не трилер, як було заявлено в анонсах. Ніколи не розумів цієї тяги до гострих відчуттів. І переважну частину часу – це справді не триллер. Але перцю вистачає, особливо в останній частині, за це не хвилюйтеся))
Що ще сподобалося (коротко)
– дивитися в 3Д, моментами реально неймовірно круто!
– як належне той факт, що людству таки необхідно освоювати космос – без питань типу “навіщо”.
– рівень професійності (може це лиш кіно), якщо вже ти в космосі, то навіть будучи ботаніком все одно вмієш майже все, що потрібно. Те ж саме по спеціалістах НАСА. Вчитися, і вчитися, і ще раз вчитися і вміти знання застосовувати – ось чого не вистачає конкретно нашому, українському, суспільству.
Загальна оцінка 7,5 із 10 – варто подивитися (особливо, якщо ви любите фантастику).