Власне обгортка (як у прямому так і в переносному сенсі) стала причиною, чому я купив книгу Олексія Диканя. Люблю фантастику (наукову) і намагаюся купляти все нове, особливо українських авторів. Щоправда у цьому випадку вийшла помилка. Щоб не псувати читачам враження наперед, зазначу, що у самій книзі написано “фантастичний роман”, а при теперішньому дуже вільному і широкому трактуванні жанру це дозволяє будь-які викрутаси, фактично усе, що не реальне. Тоді все ок, вважайте, що я попередив лише прихильників твердої наукової фантастики.
Спочатку про погане 🙂
Власне фантастика тут присутня у двох лініях. По перше це космічна станція, на якій не лишилося людей, аж поки штучний інтелект станції виявляє в якомусь відсіку людський ембріон. По друге це історія про старого чоловіка, що спілкується із цифровими привидами своїх друзів.
Одразу щодо другого. Поки читав все намагався згадати де ж я таке вже зустрічав і врешті таки згадав. У другому сезоні “Чорного дзеркала”. Майже один в один. Не буду звинувачувати автора у плагіаті, бо декотрі ідея справді витають у повітрі і їх одночасно може вхопити кілька людей. Але це трохи змазало відчуття оригінальності.
Що ж стосується зорельота і хлопчика, а потім юнака на ньому, то навіть відлуння Хайнлайна (Гайнлайна?)) не завадило насолодитися повною мірою саме цими частинами книги. Тому, що тут ситуація вибудовувалася дуже цікаво. Але. Але весь науково-фантастичний антураж тут лише для декору, не відіграє жодної ключової ролі. Дія цілком могла відбуватися в будь-якому ізольованому мікросвіті, та хоч би й у єгипетській піраміді. Там, до речі, було б логічніше, що істоти, які виконують допоміжні функції відчувають біль і злість.
І оце відчуття фантастики як декорації теж змазало враження, бо ж я хотів книгу саме в цьому жанрі, а отримав дещо інше (і можливо тут більше приклався маркетниг аніж автор).
Тепер про хороше.
Якщо абстрагуватися від жанру, то книга сильна і глибока. Питання, які піднято, хоч і обговорюються не одне століття, але зовсім не втратили своєї актуальності. Навіть більше – як показує автор, у недалекому майбутньому вони можуть стати ще більш критичними. Питання ці стосуються можливо найбільш базового – хто є людина і чи є у нас свобода. Через низку історій, декотрих міцно пов’язаних між собою, а декотрих лише дотичних через одну містичну постать, ми бачимо як в різних варіаціях це питання (а також інші, не менш цікаві) постає знову і знову.
Дехто вже можливо здогадався, що тут не обійшлося без релігійних моментів. І хочу сказати, що автору вдалося пройти по лезу ножа і не скотитися ані у бік фанатичної віри, ані в протилежний. Ось за це дуже дякую.
Ідея про те, що штучний інтелект може взятися приміряти на себе зовсім іншу роль і лякає і вимагає всебічного вивчення, тому що він ось-ось з’явиться в реальності. А ми окрім тотальних страшилок типу Скайнета і Матриці жодних інших концепцій не виробили.
Взагалі саме цю частину книги – про ШІ та хлопчика я вважаю найбільш вдалою і такою, що дуже спонукає до осмислення і переоцінки декотрих здавалося б традиційних уявлень.
Також можу звернути на цю книгу увагу поціновувачів інших жанрів – психологічний роман, містичний роман, магічний реалізм, фентезі, епічний роман. Можливо й справді хороша книга не повинна чітко відповідати рамкам якогось одного конкретного виду. Це може як привабити відповідну цільову аудиторію так і стати перепоную для висловлення думки, меседжу. І я жодної хвилини не пошкодував, що купив і прочитав цю книгу. Сподіваюся, вам вона теж сподобається.
