Після того як прочитали уже майже всі, до нового роману Андрія Любки дійшли руки і у мене.
Чесно кажучи, спочатку стиль і більшість сцен трохи дратували. Потім я згадав про Декамерон, переналаштував сприйняття і заспокоївся. Хоча Декамерон порівняно з “мур”-ом, це вишукані і цнотливі оповідки. Тут усе брутальніше і простіше, спишемо це на дух часу. Усталений вираз “ліричний герой” до цієї книги пасує як трембіта поету, тобто ніяк, що б там поети собі не думали. Лірика і натяки, мабуть, уже не заходять сучасному читачу. Або сучасним авторам. Або це просто епатаж, щоб про книгу більше говорили.
Тож говоримо.
По суті перед нами два твори. У першому цинічно і “похабно” описуються походеньки “ліричного героя”. (Не знаю українського точного еквіваленту слова “похабно”, допускаю, що це взагалі російське явище, яке, на жаль, прийшло і до нас.) Хоч, як уже зазначено вище, лірика там і не ночувала, та й героєм персонажа назвати язик не повертається. У другому ж маємо не позбавлені цікавості пригоди гуцульського духового інструменту, тобто трембіти. І хоч Андрій поєднав ці дві лінії, вони надто різні, зліплені але не перетворені у одне ціле. Не скажу, що то дуже вже велика хиба, але кидається у очі.
За сюжетом персонаж згадує своїх колишніх, щоб вирішити з ким варто одружитися. Згадує із подробицями, про які виховані люди не говорять у товаристві. Але як засвідчив успіх Декамерона, принаймні, читають. Причому, поряд із вуличною лексикою найнижчих верств у описі певних процесів, наявні і хороша іронія (та самоіронія), і злий сарказм, і цікаві спостереження. Тобто читати цікаво, лише час від часу враження, ніби у хороше кіно вставили порно-сцени.
З розвитком подій сюжет змінюється і в останній частині це оповідка про вкрадену трембіту. За динамікою і духом пригод значно перевершує усі попередні розділи. Якби це була музика, то за стилем мабуть то був би гуцул-панк, щось схоже на Перкалабу але жорсткіше. Чого варте тільки озвучення дій персонажів строфами із пісні про Довбуша. В житті не повірю, що таке може трапитися у реальності, ну але у цій книзі можна.
Завершується усе поверненням до сюжетної канви перших розділів. Теж до речі абсолютно нереальним навіть як для цієї книги, але то вже дрібниці.
Не можу судити наскільки доцільним було використання саме такої лексики, це вже на совісті Андрія. Хоча завжди можна “зліпити відмазку” мовляв, то ж не я, то “герой”, такий уже вдався. Добре письменникам. Пишеш, що думаєш, а відповідальність несе “герой”.
Якщо комусь здалося, що я тут забагато критикую, то запевняю: книга сподобалася. Нормальне розважальне чтиво на один раз. Краще навіть ніж “Карбід” (не кидати томатами) Ясно, що дітям у школі таке давати не можна. Але автор із сумною іронією це визнає прямо у назві, мовляв, до шкільної програми все одно не вийде потрапити. Але книжні крамниці – теж добре.))
