Дочитав “Комо”. До цього я дочитав “Фаму про велосипедистів”, але “Фама” при всьому її багатстві на найнеймовірніші пригоди, таємниці, інтриги, царство снів, Шерлока Голмса і ще безліч усього сприймається більше як інтелектуальне вийобування автора. Не без дещиці справжніх думок і переживань, але здебільшого це димова завіса, фонтан ілюзій та алегорій, які, здається, введено більше для епатажу ніж з необхідності. Згадується Умберто Еко, але Басара більш поверховий і менше любить людей. Тому читати було цікаво, а емоцій майже не лишилося.
Зовсім інша річ “Комо”. І я радий, що прочитав її після. Простота і щирість Валяревича дуже контрастує із “Фамою”. І дає відчути більше. При тому, що сам сюжет здається взагалі позбавлено подій. Це суцільна “експозиція”, статична картинка, пауза в житті. Хоча події, звичайно ж, відбуваються. Якщо підходити філософськи, то кожен ранок це подія. Особливо, якщо перед тим випити чимало вина)) Попри похмурий бекграунд – життя героя до і після Беладжо, це можливо одна з найтепліших книг, які я читав останнім часом. І ще вона дуже людяна. Це досить незвично і можливо тому зворушує не на жарт.
Хочу подякувати Andriy Lyubka за можливість познайомитися з обома творами. І за +1 книгу до списку улюблених.
