Песимізму пост – про зникнення України

На фоні двох учорашніх подій – шостої річниці трагічних подій на Майдані та евакуації з Уханю – прийшло чітке розуміння, що Україна чим далі тим більше стає віртуальною сутністю. А територія і населення (за активної участі сусіда-агресора, але й зі своїм внутрішнім рівнем розвитку на рівні плінтуса) це совок найгіршого типу: “зробіть мені добре і просто”. І насрати на все інше, пофігу причинно-наслідкові зв’язки, “гірше не буде”…

І тепер чітко видно, що Майдан, який сприймався як відродження нації, насправді був величезною аномалією, тим винятком, що підтверджує правило.

Пацієнт може так і не прийти до тями. Тенденції до перекреслення усіх здобутків надто явні і щодня з’являються чергові підтвердження цьому. Може народ, який так і не усвідомив де ворог, заслуговує на все, що далі буде.

1) Чергове (уже вкотре в історії) зросійщення (культурний простір, офіційний простір).

2) Чергове (також далеко не вперше в історії) переслідування КОЖНОГО, хто здатен чинити спротив.

3) Після перших двох етапів Україну легко буде втягнути у руцьку сферу впливу, вона зникне як суб’єкт із міжнародної арени і поступово знову всі питання будуть вирішуватися десь далеко на північному сході.

4) Повне підпорядкування і нова малоросія.

Я хотів би перечитати цей пост через два роки і з полегшенням написати “Помилявся”. Завжди був оптимістом.

Стівенсон та його Fall; or, Dodge in Hell

Нарешті я цю книгу дочитав. Із анотації очікував технотрилер на кшталт Reamde частково він тут присутній. Скажу навіть більше – більшість головних героїв саме із тієї книги, навіть згадуються прізвища з Криптономікона.
Але більша частина книги, на жаль не про це.

Почавши із нашого часу і зазирнувши трохи у майбутнє, Стівенсон переносить нас у віртуальний світ і розгортає там епічне полотно буквально біблійних масштабів. Саме там відбуваються основні події. І хоч вони теж викликають певний інтерес, все ж трохи сумно, що ми ніби споглядаємо комп’ютерну гру.

До речі, може то суб’єктивне враження, але це вже другий роман Стівенсона (перший був Seveneves), у якому вгадується сценарій для гри – детально прописані учасники і Квест.

Найнудніше – хоч і необхідно для сюжету – було продиратися через століття віртуальної історії. Хоча знову ж таки – все суб’єктивно.

А в цілому, звичайно, роман заслуговує на увагу і прочитання, хоча б тому, що вся містика і фентезі має своє обгрунтування, а отже в залишку це саме наукова фантастика. Не так уже й багато подібних книг з’являється останнім часом. Тим більше, що роман багатоплановий, із купою справді актуальних для сьогодення питань. І ще великою кількість “пасхалок” для тих, хто читав попередні книги автора.

Банальщина, але не зайва

Хворів трохи. Ну таке, температура, голова. Схоже на грип, але точно не знаю. Провалявся кілька днів.

Майже як зразковий працівник за С. Н. Паркінсоном – почалося у п’ятницю, максимум субота-неділя, уже в понеділок можна було працювати.

Але не про це.

Знову (уже вкотре) звернув увагу як мало ми звертаємо увагу (угу-угу) на такі речі як відсутність головного болю, наприклад. Аж поки не заболить. О, тоді уваги вистачає, аж занадто.

Пам’ятати б про такі штуки без хворобливих нагадувань…

Темна сторона серіалу Watchmen

Одразу скажу, що навіть попри ту темну сторону, серіал сподобався. Тому, що атмосферний, тому, що паралельний світ (а отже не треба чекати повної відповідності до реалій), тому, що цікавий сюжет.
Але є в ньому один нюанс, який трохи псує враження. Тому, що він про нег… афроамериканців.
Ви не подумайте, я не маю нічого проти цієї раси. Я розумію, що вони пережили дуже травматичний досвід і це дотепер вилазить і примушує звертати на себе увагу. Я щиро радий, що у світі немає рабства – принаймні офіційного. Я обома руками за те, щоб “ніколи знову”.
Але я проти рабства безвідносно до кольору шкіри. Я за людську гідність і базові права без особливої уваги до коренів.
А в цьому серіалі акцент саме на кольорі шкіри. Окей зі знаком плюс, а не мінус, але хіба це не повторення того що й було? Всі білі погані. Всі позитивні – не білі. Нічого не нагадує? Таке враження, що замість рівності, через компенсацію минулого хотять досягти вищості, переваги.
Тут я сам собі дивуюся, бо зазвичай, коли це мені кажуть приятелі, я лише відмахуюся, мовляв, раз терези пішли в інший бік, то врешті решт вони врівноважаться. Але оце замислився, а чи хочу я жити в період поки палицу перегнули в інший бік?
Що ж поживемо – побачимо.
А поки дивимося що відбувається на екрані. Цікаво ж. Детективна лінія і декотрі сюжетні – як з Озимандієм – справді було непогано придумано. Часом брутально але непогано.
Звичайно, ж варто перед цим почитати оригінальний комікс, або подивитися фільм. Наприклад, я його бачив давно і декотрі моменти не розкрилися у повній мірі. Ну але це якщо ви хочете повного занурення у цей дивний неновий світ.

Тимпаче, так не гарно

Наткнувся на статтю про краще нове в українській музиці. Були побоювання, що взагалі жодна не зайде, але із десяти позицій таки одна непогана знайшлася – “Птахи” від гурту Тимпаче.

Оскільки сподобалося, я пішов слухати інші пісні цього гурту і наступна вже була по рашкостанськи.

Ну, фу ж.

Тому не буду тут постити відео і взагалі про них написав лише як про переконливий приклад як не треба робити.

Де наш час?

До інтернету багато всього робилося не так, як тепер. Можна лякати нащадків історіями про те, що котиків ми бачили лише своїх (якщо були) і сусідських. А футбольні матчі слухали (!) по радіо. І щоб побачити чиєсь фото, слід було чекати кілька годин поки плівку проявлять, потім фото надрукують, а потім ще тиждень пошта їх везла-доставляла. “Скачати пісню” означало шукати у кого вона уже є, потім домовлятися, потім або передавати касету, або приходити самому і переписувати в режимі реального часу, скільки звучить, стільки й чекати.

Все займало багато часу.

Але звідкись він був.

На читання книг. На прогулянки. На зустрічі-посиденьки.
Де тепер той час? Ми все робимо швидше в сотні разів. І нічого не встигаємо. Хоч бери й пиши у фейсбук розпачливий пост)))

Terminator Dark Fate вчергове пережована історія

Сходили на нового Термінатора.
Ще один фільм, який підтверджує, що візуальна складова, це єдине, що у блокбастерах лишилося. Окей, ми не чекаємо якоїсь глибини, хоча раніше тема повстання машин лоскотала нерви і спонукала до роздумів. Але ж немає навіть якоїсь логічної історії, немає навіть нормальних діалогів, хоча можливо тут заважав дубляж. Про це окремо, бо:
Дубляж – повне сідло.
Я знаю, що треба писати, наприклад, “дупа”, чи вже зовсім грубо – “срака” але у фільмі чогось було саме сідло і це вам дасть уявлення про рівень того дуБЛЯжу.

Ні, все ж додам іще.
Я розумію, що Augmented Reality (розширена або ж доповнена реальність) зараз один із трендів у сфері технологій. Але коли героїня кричить “Я помираю. Аугментуйте мене!” то це показує не обізнаність автора перекладу із термінами, а його безсилля.

Вони повернули Сару Конор. У трейлерах це виглядало багатообіцяюче. А насправді вони в перші ж хвилини убили малого Джона, створивши якусь паралельну реальність і просто пустили все по колу. Знову із майбутнього прибуває супермеганаворочений термінатор – тепер він уміє роздвоюватися, хоч крім цього трюку все інше лишилося, як у “рідкого” із другої частини. Знову він має убити когось потенційно небезпечного для машин у майбутньому, цього разу дівчину. Знову з майбутнього також прибуває солдат для захисту. Теж дівчина, “аугментована”. І якщо ви чекали несподіваних поворотів, то далі можна не дивитися, все прямолінійно і передбачувано.

Так от Лінду Гамільтон – Сару Конор – відверто шкода. Бабця попри всю свою бойовитість і колишні заслуги мала би виховувати онуків, доглядати за квіточками і кішкою. До її честі треба сказати, що вона реально старалася. Але чи то режисер не справився, чи декотрі люди із віком усе ж втрачають, виглядало це все… е… зворушливо, а не круто.

Інша річ Арні. Витягнув і цього разу. Може не на відмінно, але на тверду четвірку. І власне врятував фільм від повного провалу, бо якби не він, я би дуже шкодував про потрачені гроші. А так шкодую не дуже сильно))
Таке. Навіть те, що творець перших двох, справді вартих уваги фільмів, Джеймс Кемерон став тут продюсером, не врятувало.

Якщо вже взагалі не маєте чим зайнятися, можете й сходити. Але я не дам навіть шість із десяти, тож потім не кажіть, що вас не попереджали.

“Інше життя”, але ті самі граблі

Учора почав дивитися новий фантастичний серіал. Ну, бо це ж доволі таки рідкісна подія – тверда НФ. Називається “Інше життя”. І розчарувався. Хто може пояснити, чому (ЧОМУ, бляхамуха!?!?!?!) астронавти – відібрані, вишколені, треновані – поводять себе як 9-Б клас на пікніку???

Сценаристи явно не заморочувалися.
Треба кризу, будь ласка, нехай астронавт зніме шолома на невідомій планеті в перші ж 10 хвилин перебування там. Треба конфлікт? Ура, давайте, заступник капітана буде неврівноваженим психопатом із комплексами.

І їм же ж ще й гроші за ті сценарії платять.

Сумно, але здається “Експансію” ніхто й не збирається навіть наздоганяти, я вже не кажу про перевершити.

До речі, колись з цих же міркувань написав оповідання.
https://igordejak.eu.org/kosmoshkola-korporatsiji/

Ода радості – комедія про чоловіка, якому не можна було радіти

Хороша і мила комедія з дууууже великим відсотком мелодрами. Але тим не менше варта перегляду.
Ні, нічого аж прямо видатного й особливого. Але цілком придатна для спокійного вечора.

Головний герой має дуже незвичайний нервовий розлад. Коли його переповнюють позитивні емоції, він… засинає, причому сон цей більше схожий на запаморочення. Тому герой обходить (буквально) якнайдалі цуценят, щасливі пари та інші речі, які можуть викликати раптовий напад хвороби.

Ясна річ, закохуватися йому теж не слід.

Але всі навколо підбадьорюють, обіцяють, що все буде добре, та й хочеться ж.
Загалом і сама ідея і зав’язка цікава.

Акторський склад теж чудовий. Власне через те, що там грає Мартін Фріман, я й звернув увагу на фільм, ще не бачив відверто поганих стрічок із його участю.
Несподівано було побачити “Бернадет” із “Теорії Великого вибуху”, додало родзинки.

Тож якщо ви втомилися від екшн-трилерів-жахів-детективів – “Ода радості” саме те що треба.
До речі, підкреслюючи назву лейтмотивом стрічки звучить однойменний твір Бетховена, ага, той самий що тепер гімн Європи.

Про видатних людей “українського походження”

Із цьогорічною нобелівкою у багатьох українців загострилося знову почуття гордості за “майже наших” “практично українців” “українського походження”.

Не обманюйте себе – це громадяни інших країн.
Саме тому у них є можливість отримати нобелівку.

Гордитися можна буде тоді, коли щось вагоме зробить людина, яка тут виросла, вивчилася і працює (підказка: це станеться дуже не скоро, бо умови в країні дуже далекі від того аби таланти могли себе проявити).

Застереження 1: цей допис не має на меті принизити досягнення жодного нобелівського лавреата.

Застереження 2: по великому рахунку національність теж не має значення – всі ми люди і так, є підстави гордитися найкращими представниками людства. Але тоді ще менш зрозумілий оцей радісний ажіотаж навколо “українських походжень”.