Розчарування: Макс Кідрук і книга “Де немає Бога”

Я прийшов на презентацію і купив книгу, бо до цього у нетрях фейсбуку мав необережність відкоментувати під дуже несхвальним відгуком про цей роман щось на кшталт “Дякую за попередження, не буду читати”. На що отримав відповідь, здається від менеджера автора, в тому плані, що відгук перекручено і не читаючи не можна робити таких висновків. У мене прокинулася совість і я купив книгу. То скажу вам, що краще б уже совість спала собі й далі.

Сам роман – це чудовий майстер-клас “Як НЕ потрібно писати книги”. Тобто технічно все ок. Сюжет (до останніх кількадесят сторінок), купа деталей і цікавинок, про які б я не дізнався, якби не прочитав цю книгу, виразні герої (хоч і з тарганами в головах). Технічно все чітко, гарно, цільно, навіть попри флешбеки. З конфліктами, без яких на думку дуже великої кількості людей, взагалі не може бути художнього твору, також усе ок. Навіть занадто.

А от із глибшим шаром, із емоціями, із співпереживанням, із мотивацією декотрих героїв, а головне із місією, основою ідеєю – все погано, дуже-дуже погано.

Я не знаю чим автор надихався, у кого вчився, на кого рівнявся писати саме так, але від книги неприємний післясмак, наче після перегляду найчорнушнішого випуску новин.

Наприклад, лише в зав’язці твору вбито купу дітей і як мінімум одну собаку, о, до собак ще повернемося. Це справді було необхідно, це додало щось до емоційної складової? Ні. Тому, що катастрофа річ страшна сама по собі. І по суті всі, хто загинув під час падіння літака слугують лише тлом, декораціями для дій героїв, що вижили. На мою думку, навіть якби описані події сталися із малим літаком у якому летіли тільки необхідні герої, твір би взагалі нічого не втратив, бо роман по справжньому починається із їх спроб вижити. А тому всі ті смерті мимо, це в кіно виглядає видовищно, може тому так і писалося, із прицілом на екранізацію, хоча вже можу сказати, що без серйозної переробки кіна не буде.

Далі автор намагається тримати інтригу і не одразу розкриває для чого одній з героїнь так конче необхідно доставити в певне місце певну суму грошей. І виходить, що перед нами більшу частину книги жінка, що істерично переживає лише за свої гроші і щоб устигнути. Ситуація потім пояснюється, але це майже не додає співчуття, оскільки виникає питання – ну а тепер що? Все це було намарне, вона точно не встигне, то для чого було все це через себе пропускати?

Ще один слабкий момент, намагання пояснити вчинки єпископа. Під час презентації автор розповідав, як намагався уявити: про що думає людина, яка точно знала, що підлеглі священники чинять сексуальну наругу над неповнолітніми і нічого не робила? Не знаю чого я чекав, якого одкровення, якого повороту, але пояснити все просто намаганням перечекати поки лихо пройде мимо, це якось взагалі ніяк. Навіть сцена де він згадує сестру і події що відбулися потім виглядають більш правдиво і логічно ніж оті роздуми.

Тема російської агресії одна із найслабших у книзі, вона хоч і породжує свій конфлікт, але є дуже непереконливою. І закиди автору, що найбільш адекватний герой виявився росіянином я також вважаю справедливими. У коментарях в фейсбуці автор аргументує що цей чоловік алкоголік, що він спить із майже неповнолітньою дівчиною, мабуть вважаючи, що така поведінка лише для негідників, але при цьому майже все, що спрямовано на виживання робить саме росіянин і це не може не створювати дивні акценти та не вимагати симпатії до персонажа. Крім того, там є історія про малазійський боїнг, у якому загинула колишня коханка росіянина, та слова про те, що він не вірить російським ЗМІ, але це все скоріше нагадує підфарбовування героя для конкретної української аудиторії. Що породжує дуже погане відчуття, ніби автор планує вийти з романом також і на російський ринок. А що? Прибере буквально два-три незначні за обсягом епізоди і матиме готовий продукт, ні в сюжеті, ані в поведінці нічого міняти не треба. Навіть у останній сцені при бажанні можна знайти виправдання діям цього “хорошого росіянина”.

Сцена із розкатуванням по асфальту маленьких цуценят узагалі поза межами особисто моїх уявлень про хороші книги. Так політики ниці і готові на все задля перемоги, і так, це притаманно не лише нашим політикам. Але маючи такий вплив та гроші значно простіше зробити відео для ютуба із “підставними” автомобілями, аніж із 11 щенятами щоразу в іншому місці автостради. Здається автор намагається й тут нагнати чорнухи для емоційного градусу.

Ок, я не буду спойлерити, але якщо ви прочитаєте цей роман (уяви не маю нащо воно вам треба), то дуже здивуєтеся хто ж усе таки вижив. Я не вимагаю від книг хепі-ендів, хоча люблю такі фільми. Але ця закінчилася взагалі незрозуміло. От були герої, кожен зі своїми проблемами, своїм світом, хай який там уже він був. А потім раз – і ви виявляєте, що всі ваші співчуття і переживання коту під хвіст. Тому, що світ жорстокий, реалізм понад усе, життя суворе. І вся філософія, про яку автор говорить на презентації – мораль, релігія, інстинкти – все це просто невідомо куди загуло. Бо замість розмірковувати над високими концепціями читач сидить і відчуваючи себе трохи ошуканим думає “Оце все? Отак все мало закінчитися?”

У книзі є хороші моменти. Є навіть по книжному неприродно-чудові. Але загальне враження від неї на жаль далеко не найкраще. Вона не дарує хороших емоцій. Вона лишає кілька незакритих ліній і поганий післясмак. Люди мають ставати кращими після читання, розуміти про себе і про світ навколо щось таке, що додає бажання жити і, боюся, що саме ця книга свою місію провалила. Вона лишає після себе порожнечу і розчарування.

Add a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *