Категорія: Проза

Зустріч (#уко)

Аристарх Опанасович та Клавдія Романівна були створені одне для одного. Але не знали про це, бо життя іноді веде дорогами і манівцями, які не пересікаються.
Та одного разу все ж сталося так, що їх очі зустрілися. Мить розтяглася, здавалося зараз почне співати ангельський хор, але світ почув лише:
– Дивитися треба, куди преш!
– А не загорожуй прохід!
– Свиня!
– Корова!
Люди розійшлися із відчуттям виконаного обов’язку, а десь далеко рвав на собі пір’я відповідальний за несподівані зустрічі…

Сіра історія

Хмари відбирають із сонячного світла радісну складову, туман додає вологості і розмиває обриси, місто немов поринає у сірість. Усі інші кольори стають лише відтінками сірого, він домінує і володарює. Добре знайомі вулиці, будинки, дерева раптом немов опиняються у холодному в’язкому болоті, де немає місця усмішкам, пустощам і гарному настрою.

Чоловік повільно іде по набережній. Руки в кишенях темно-синього легкого пальто, спина згорблена, похмуре неголене обличчя наполовину заховано у грубий шарф. Чоловік не дивиться на людей, але безпомилково їх оминає, складається враження, що в цьому допомагають не так очі, як підсвідоме бажання бути на самоті, якнайдалі від усіх інших.

Починає моросити.

Люди прискорюють ходу, хтось навіть біжить, прагнучи якнайшвидше забратися з-під непривітного неба у якесь штучно освітлене тепле приміщення, де буде здаватися, що все не так уже й погано. І лише чоловік повільно іде далі.

Раптом на його шляху звідкілясь виникає дитина. Дівчинка років чотирьох у яскраво-рожевій куртці-комбінезоні, червоній шапочці із щойно підібраною паличкою в руках. Її широко розплющені очі дивляться як чоловік насувається і рвучко зупиняється всього за пів-кроку, мовби здивовано, що хтось не забрався з його траєкторії.

Вони дивляться одне на одного кілька секунд. Дівчинці не подобається похмуре обличчя. Вона вже твердо вирішила розплакатися, набрала у легені повітря, зморщила лоба. Десь віддалік уже чути як біжить мама, ще зовсім молода жінка, що розмовляла із подругами, манірно тримаючи сигарету, зараз вона незграбно цокає довгими тонкими каблуками по бруківці і готова зчинити скандал, перетворити свій секундний страх за дитину у різкий окрик і може навіть підсрачник неслухняній донечці, за те, що мала нудиться і не може собі гратися поряд, поки мама обговорює з подругами свіжі плітки.

Чоловіку насправді це все байдуже. Але він не хоче чути дитячого реву, тому повільно, трохи силувано усміхається до дитини. І та раптом передумавши плакати теж сміється у відповідь, робить це щиро і приязно. Її очі сяють і чоловік раптом розуміє, що теж більше не грає, а усміхається цілком по справжньому, вітаючи маленьку людину із її першими самостійними рішеннями і можливо покаранням за ці рішення, підбадьорюючи її і співчуваючи одночасно.

Налітає мама. Побачивши, що з дитиною все гаразд, вона стримує окрики та все ж підхоплює її на руки і швидко дрібоче назад, до знайомих, подалі від дивного чоловіка.

А він іде далі, тільки уже не повільно, а швидко, пружно, і спина вже не така згорблена, а усмішку заховану в шарф все одно можна вгадати.

Сутеніє. Залишки кольорів остаточно зникають. А життя все одно триває.

… І свій шлях широкий (тверда НФ, погляд у найближчі сто років)

Майже наші дні

Вперше я побачив її на випробуваннях крокуючого танку, куди потрапив майже випадково – замінюючи оператора онлайн-порталу “Всінашіновини”. Випадок.
Вона була майже мого віку. Висока і струнка, хоч не сказав би що худорлява, із коротким світлим волоссям і добре припасованою військовою формою. На початку ми її майже не бачили, вона швидко пройшла до танку і вправно, за секунду, влізла досередини. Було трохи дивно бачити в головній ролі дівчину. Хтось із вищих чинів коротко пояснив, що саме буде відбуватися. Головним чином для нас, журналістів, бо інші присутні були в курсі. Після цього через кілька хвилин коротко ревонула сирена, прозвучала команда до початку. (більше…)

Космошкола Корпорації

Я дивився на нових курсантів, уже звично виокремлюючи поглядом тих, котрі можуть бути проблемою. Чомусь у цьому наборі таких було досить багато.

– Тут що – всі військові? – тихо спитав я у помічника, який стояв поряд і теж дивився на новачків. Помічник витяг із внутрішньої кишені комбінезону список і з пів-хвилини його передивлявся.

– Ні, лише половина – врешті відповів. – Спеціальне розпорядження Ради директорів Корпорації.

– Якого дідька? Зіпсують нам увесь навчальний процес. І не попередили навіть. – Я перевів подих. – Ну добре. Ще побачимо.

Курсанти дивилися як ми тишкуємо, але намагалися не виказувати цікавості. Врешті затягувати було вже зовсім незручно, тож я гаркнув:

– Шикуйсь!

Майже половина одразу стали в пряму лінію, один біля одного. Інші кілька секунд метушилися вишукуючи куди б приткнутися. Отже Корпорація таки вирішила, що в екіпажах мають бути вояки. Мова про це йшла давно, але до цього часу таких рішень не приймалося. Були рейси, де військові становили частину людей, але під час польоту користі від них не було і багато хто вважав, що краще роздати зброю тим, хто й так мусить летіти. Їх опоненти переконували, що жоден цивільний у разі необхідності не зможе бути настільки ж ефективним як тренований солдат, і це також було правдою. Врешті, судячи із нового набору, мабуть зійшлися на варіанті, коли до екіпажів додаватимуть по кілька людей, що поєднуватимуть і ті й інші навички.

– Вітаю вас у Космошколі Корпорації! – я говорив це із звичним пафосом, за довгі роки уже мав необхідну практику. – Два місяці ви будете вивчати особливості польотів на кораблях Корпорації і правила висадки на інші планети. Більша частина місій, це просте перевезення вантажів, але іноді таким вантажем будуть колоністи, або військові для спеціальних операцій і вам належить знати все необхідне для роботи в умовах чужих світів.

Цивільна частина новобранців нишком косили один на одного, дехто навіть здивовано здвигнув плечима. Військові стояли як відключені синтетики.

– Деталі вам розповість мій помічник. І навчання розпочинається прямо ЗАРАЗ! – я завжди говорив останнє слово гучніше, це фокусувало їх увагу і відділяло коротку офіційну частину зустрічі від трохи довшої робочої. Зараз помічник їм розповість куди поселятися і який розпорядок дня. Ще сьогодні почнеться не довгий, але дуже насичений курс підготовки справжніх членів екіпажів Корпорації, а не тих пілотів, інженерів та інших випускників навчальних закладів, якими вони сюди приходили. Ну, а мені час подумати як скоригувати програму, щоб військові теж змогли стати нашими хорошими випускниками.

Питання було нелегким. Я просидів у своєму кабінеті майже півночі, та все ж, здається, знайшов рішення. Треба буде перевірити мій метод найближчим часом.

Наступного дня починався перший етап – новачки розуміли, що тут щось не те і намагалися чіплятися за втовкмачені їм правила. Але у мене працювали професіонали. Я знав, що цей етап зазвичай триває всього тиждень, ну, максимум півтора. Сидячи у кабінеті я дивився на монітор, куди передавалося зображення із класу. Наш планетолог саме подавав ази приземлення на планеті земного типу.

– Як ви вважаєте, які організми вас очікують на планеті, у якої склад повітря схожий на земний?

Хтось із новачків потяг руку:

– Про це важко казати, поки не зроблені аналізи.

– Неправильно!

Новачки зашепотіли між собою, але планетолог уже відкривав на великому екрані діаграми, схеми, ілюстрації.

– Якщо склад повітря нагадує земний, це означає, що найімовірніше еволюція йшла схожим шляхом! Ось подивіться наприклад на зображення цих мікроорганізмів. Ці із Землі. А ось ці із планети за сто світлових років від нас. Подивіться уважно – ви майже не помітите відмінностей. Мало того, за своїм метаболізмом, за функціями вони надзвичайно подібні.

– Але ж це лише один мікроорганізм. – хтось із новачків намагався заперечити, але мого викладача не так просто зупинити.

– Статистика свідчить, що 89% організмів у подібних атмосферах є подібними. На планетах земного типу ростуть дерева, росте трава, навіть мох!

Знову ілюстрації, фото з інших планет, графіки, схеми.

Я бачив це все уже багато разів, але щоразу насолоджувався тим як гладко йшов процес. Звичайно іноді бували накладки. Коли серед курсантів раптом виявлялися люди із вченим ступенем з біології, або ще гірше – із космобіології. Але у нас були методи і для таких. Головне, це вчасно виявити проблему. Схоже у цій групі зовсім не було проблем. Військові взагалі, здавалося, не дуже розуміли про що мова. Я знав, що вони проявлять себе пізніше.

Так і сталося, на третій день.

Я спостерігав за ними, як звично, і бачив, що каменем спотикання стало заняття по зміні рішення. Був у нас такий предмет, досить легкий для цивільних. Передбачалося, що кожна нова інформація формує сприятливі умови для зміни рішення. Наприклад сигнал SOS. Або усунення командира від обов’язків. Наш конфліктолог намагався викликати у курсантів не просто дві точки зору, а якомога більше. Вершиною майстерності вважалося, коли кожен курсант починав відстоювати власну думку, не подібну до інших. Цього разу все пішло не так. Усі військові, як один, наполягали, що слід притримуватися попереднього плану без будь яких змін.

– Але ж подумайте – доводив конфліктолог. – Якщо ви отримали сигнал SOS значить можете когось врятувати!

Здається слово “подумайте” було не для цих хлопців.

– План польоту є наказом, а наказ має бути виконано чітко і без відхилень – строго відкарбував один із них і інші згідно кивнули. Для конфліктолога це вже було занадто.

– Хіба ви не міняєте план дій, коли на полі бою щось іде не так?

Це було не дуже вдале запитання, адже боїв у нас вже давно не було. Повстання придушувалися не вмінням, а переважною чисельністю військових і зазвичай там все йшло за планом.

– Зміна плану може вартувати життя тим, хто з цими змінами не ознайомлений – відповів той же чоловік і інші знову кивнули.

Здається я визначив лідера чи може старшого за званням. Підтягнув до себе мікрофон і натис кнопку виклику лікаря.

Увечері всі проходили медогляд і одного з військових було залишено в ізоляторі за підозрою на грип. Пора було випускати на сцену наших агентів впливу – це таке дуже почесне ймення для техпрацівників, що насправді були психологами і могли досить багато випити. Вони “потай” увечері пропонували курсантам алкоголь чи легкі наркотики і вели “душевні” розмови про те яка гнила система, і як нелегко простій людині виживати у цьому світі, де кожен сам за себе, і, мовляв, давно пора “послати” цих покидьків із Корпорації, але ж гроші, от бляха, але можна заробляти гроші і плювати, на всіх начальників… ну й таке інше. Оскільки вже на четвертий день психологічно курсанти були нетривкими, то це діяло майже у 80 % випадків. Я перевірив відвідування наступного дня. Важке похмілля стало причиною неявки на заняття у трьох і відсутність уваги у десяти курсантів. Дуже непоганий показник.

Коли настав випускний, я гордився своїми курсантами. Повна відсутність інстинктів самозбереження, відчуття ієрархії на рівні нуля, невміння виконувати найпростіші операції за правилами, абсолютно немотивовані рішення на тестах із симулюванням ситуацій у космосі і намагання в усьому керуватися лише власними інтересами. Так. Цей курс вийшов не гіршим ніж попередні. Навіть військові виявилися цілком нормальними хлопцями, от тільки їх лейтенанта довелося вигнати із приміткою “не придатний за показниками здоров’я”.

Наступного дня на моєму екрані відеозв’язку аж пінився молодий віце-президент Корпорації. Він сичав від люті:

– Кого ви нам знову прислали? Це довбні, імбецили! Навіть учні в школі справляються краще! Ви вже багато місяців поповнюєте лави наших пілотів абсолютно невідповідними людьми! Я відстороню весь курс. Я буду ставити питання на Раді директорів! Вам це не минеться! Я знайду іншого керівника для школи!

– Ну, з цим будуть проблеми – перечитайте мій контракт. Там вказано, що я керую Космошколою довічно без права піти у відставку. (Вже на цьому реченні він почервонів мов буряк). Також ваше повне право ставити питання перед Радою, але ваш попередник саме через це вилетів із свого крісла (тут він здавалося вибухне), тож чиніть як знаєте. Моя справа попередити.

Я відключив зв’язок. Шкода, якщо доведеться й цього звільняти, надто часта зміна може викликати підозри.

Але ж не буду я йому розповідати всю правду.

Про канал у минуле.

Про свою угоду із одним режисером.

Як і про те, що я вклав кошти у того режисера і в його фільми, ще тоді, кількасот років тому. І отримував чудові відсотки – або чого б це я був таким багатим, що володів аж 51% Корпорації?

І що для видовищних фільмів треба справді недоумкуваті екіпажі, бо ті, що діють за правилами, ніколи не зроблять стільки помилок, аби режисер міг нормально зняти свої фільми тут у нас (і зекономити на спецефектах).

Лишається ще питання Чужих, щось треба з ними робити аби вони реально не стали загрозою. Але була у нас у школі одна курсантка, яку ми так і не змогли випустити. Ріплі здається. Схоже прийшов час взяти її на роботу на якийсь вантажний корабель.

Щеплення

Доброго дня Юлію Святославовичу!
Заходьте-заходьте. Вам сюди.
Ні, це просто медогляд, так за правилами. Вас же щойно обрано до міської ради, так? І до цього ви ніде, на жодних посадах не були, все вірно? Ну ось, тому й медогляд.
Не переживайте, ми швиденько.
Секундочку я візьму чистий бланк, почнемо заповняти вашу картку.
На щось скаржитеся? Ні? Ну, це чудово! Зекономимо купу часу.
А відкрийте рота. А-а-а-а. Ось так, ага. Все добре, можете закрити. Прочитайте напис на протилежній стіні. А тепер закрийте одне око і прочитайте те що нижче. Ну, взагалі супер, все прекрасно.
Тепер невеликий укольчик.
Як “Що це?”. Щеплення. Вам хіба не казали? Всі чиновники в обов’язковому порядку… Від чого? Гм-м-м-м. Ну так одразу важко сказати, розумієте, ви людина нова, таку відповідальність вперше на себе берете, це вам допоможе. Конкретніше?
Ну добре, але спочатку дайте відповідь на питання: вас бентежить, коли вам пропонують гроші просто так?
Трохи? Цікаво. А яка сума вас бентежить? От наприклад якщо вам дадуть тисячу доларів. Смішна сума? Ну, чудово, у вас блискуче майбутнє, я думаю.
Розумієте, цей укольчик допоможе вам не кривитися, якщо вам даватимуть до 5 тисяч доларів майже ні за що. За підпис там, або голосування. Ну, я розумію, що малувато, але й посада у вас поки що не дуже, місто у нас маленьке, тут великих сум не буває. От якщо ви станете заступником мера, або й самим мером…
Ага, закатайте рукав. Ви не переживайте, до цього укольчика є бонуси. Ви наприклад можете тепер трохи, так би мовити, порушувати. Ну там припаркуватися будь-де, або швидкість перевищити. Ви й так можете? Це прекрасно, у вас справді райдужні перспективи, але процедура є процедура.
Ось бачите. І зовсім не боляче.
Так, записуємо, щеплення зроблено. Все, можете йти. Зустрінемося, я думаю, досить скоро.

Доброго дня! Радий бачити вас так скоро Юлію Святославовичу!
Вітаю з новою посадою. Заступник міського голови – це вже солідно.
Так, знову медогляд, що поробиш, такі правила.
Закатайте рукав, будь ласка. Ні минулого разу було не таке щеплення. На цей раз піднято ліміт по грошах, я вам на вушко, а то знаєте стіни у нас, ха-ха, ага … Ось! Розумієте тепер?
Ну й бонуси, звичайно. Легкі ДТП, приватизація нерухомості з порушеннями, можливість вимагати у підлеглих певні суми за кожну операцію, хуліганство, там приємний список, можу вам дати роздрукований екземпляр. Ага, ось, тримайте.
Ну до побачення, буду чекати наступної зустрічі!

І знову здастуйте! Як ваші справи Юлію Святославовичу? Ну, я радий що все так добре.
Чув, що ви пішли по партійній лінії і вже перебираєтеся до Києва. Аякже, така у мене робота – бути в курсі. Що ж, думаю ви знаєте для чого тут. Ага, бачу, вже й рукав закатали, правильно.
Мушу попередити, цього разу сильна штука. Може бути порушення розумових здібностей, хоча ви не переживайте, це всі там приймають і більшість мають побічні ефекти, зате вам гарантовано тепер можливість просто срати людям на голови, ну не буквально, звичайно, хоча… А сума, м-м-м-м, це ж свято просто. Ага, ви вже в курсі, ну тоді розумієте, що побічні ефекти цього варті.
А до речі, чому ви сам? Вам тепер по статусу ще кільком помічникам можна зробити щеплення. І ще діткам? Вашим скільки? 18 доньці і 20 сину? Ідеально. Повірте, вони вам скажуть велике дякую. Життя тепер складне, самі знаєте, іноді там машина кудись у натовп влетить на швидкості або на дискотеці постріляти захочеться… Ви ж не бажаєте, щоб ваші діти відчували себе у чомусь обмеженими? Так, приводьте прямо завтра!
А знаєте, мене теж до Києва відправляють. Там вакансія звільнилася, то я й собі щеплення невелике зробив і організував усе як слід. Ага, скористався службовим, ну ви мене розумієте. Так що можливо ще побачимося.

Юлій Святославович, моє шанування! Це великий день! Я вас щиро вітаю!
Так, я розумію, що поспішаєте. Так, секундочку. Ні, не треба ногами на стіл. Так, я знаю хто ви. Так, я розумію, що ви мене… не переживайте ось уже несу.
Які покращення?
Ну по-перше безліміт по сумах.
По-друге додано акторську майстерність, ви тепер можете хоч на камери, хоч у спілкуванні говорити що захочете і всі будуть вірити, ви ще скажете дякую за це.
По-третє підвищено здатність до концентрації, все зайве просто щезатиме з поля зору. От ви наприклад захочете підвищити рівень життя в країні… Ха-ха-ха, так я знаю, що це смішно, так, у вас інші пріоритети, ну от, усе інше, крім того, що вам справді потрібно, просто відпаде, ви ніколи про це не подумаєте. А, і ще: оскільки ви не будете бачити і чути незначимі дрібниці, то отримуєте можливість автоматичного підпису і схавлення усього, що не загрожує вашій головній меті. А також автоматичне відхилення усього, що загрожує.
Надто складно? Просто довіртеся мені, я знаю про що говорю.
Чи є сильніше щеплення? Та куди ж іще сильніше? Хоча я чув, що ніби щось таке мають росіяни, але у них пішли незворотні побічні ефекти, ну ви це самі бачите. І ще американці, там ніби поки тримають в нормі, хоча… Ну загалом, повірте, сильнішого вам уже не треба буде. Але раз на п’ять років мусимо робити повторно.
Так, я завжди на місці якщо потрібен. Звертайтеся. До зустрічі.

Прогулянка


Сьогодні Прогулянку треба було розпочати аж під вечір, після того, як робочий час закінчився.
Тож я встав з крісла, випив кухоль води і вже стоячи згорнув робочий простір, зберігаючи результати сьогоднішньої роботи на двох незалежних серверах. Все це вже було звичним до автоматизму, я наперед смакував мить, яку підсвідомо очікував останні кілька годин.
Намагаючись не поспішати, поправив окуляри, відчинив двері, зробив крок і зупинився.
Сьогодні долину вкривав легкий золотавий серпанок. Один її бік підсвічувався сонцем, що саме заходило за найближчу вершину, а інший ховався у затінку гір. Від серпанку обриси вершин стали м’якшими, а дальній кінець долини взагалі немов потонув у блакитній передвечірній імлі.
Яскраві кольори осені від учора ще більше змістилися у жовто-червону частину спектру. Листя на деревах немов пломеніло, здавалося ще трохи і схили справді будуть схожі на вогонь. Від одного погляду на величну панораму просто перехоплювало подих.
І так – щоразу. Ніби краєвид один і той же: гори, дерева. Але щодня усе інакше. І кожного разу невимовно красиво.
Я повільно рушив по стежці.
Намагався позбутися усіх зайвих думок і відчувати тільки захоплення тою неймовірною величною красою, що була навколо. Коли я лише починав Прогулянки, саме цей момент – намагатися не думати ні про що – був найважчим. Тепер, через кілька місяців, я роблю це майже звично. Краєвид навколо дуже сприяє. Увагу привертає кожна травинка, кожен листочок, споглядаючи такі речі забуваєш про все інше. За хвилину після виходу усе, чим я жив протягом робочого дня немов віддалилося на сотні кілометрів. Лишилися тільки гори і долина між ними.
Сонце вже майже зайшло, опускалися сині сутінки. Десь високо вгорі з’явилася перша зоря. небесні кольори на заході змішувалися у жовто-червоно-блакитну суміш, яка з кожною миттю ставала все більш яскравою та насиченою, щоб буквально за кілька хвилин потім згаснути. Дерева перетворювалися у силуети і шуміли про щось своє, неквапно погойдуючи гілками. Стихав пташиний гомін і ледь чутне дзижчання комах.
За день, під час роботи, у мене встигло змінитися багато емоцій. Коли завдання справді складні, то буває що відчуття власної мало не геніальності змінюється буквально за секунду страхом, що вже отупів і не можу знайти елементарну помилку. Плюс спілкування із замовниками, а вони такі різні. Загалом переживань вистачало на повний спектр емоцій. І тільки тепер, під час Прогулянки я розумів наскільки те все не варте ані нервів, ані зайвої секунди часу на згадку. Вже одного цього відчуття вистачало, щоб повертатися знову і знову. Це майже ритуал, без якого віднедавна я не уявляю собі жодного дня.
Величний краєвид неквапом пропливав повз, поки я йшов, і ось уже прозоро-сині сутінки змінилися густим надвечір’ям. Над струмком неподалік ледь помітно підіймався туман. Яскраві осінні кольори потьмяніли, перетворилися у тіні, обриси а потім поступово розчинялися у навколишній темряві. У небі із кожною хвилиною ставало дедалі більше зірок і поволі набував своїх звичних обрисів Чумацький шлях.
Здається час повертатися. Після стількох разів мені навіть не треба було дивитися на годинника, щоб це відчути.
Назад я йшов тією ж стежкою. Краєвид при цьому вже ледве вгадувався. Побачити гори можна було по тому, де над горизонтом щезали зірки. Дерева та кущі перестали існувати поокремо і зливалися у суцільну темну масу. Звуки навколо теж змінилися. Тепер це було якесь таємниче перешіптування крон та далекі вигуки нічних птахів. Сьогодні не було Місяця, стежку ледь видно, але попереду я вже бачив світло від моєї хати.
Навколишній світ став таємничим і не дуже дружнім після настання темряви. На противагу йому вікна і лампа над входом до будинку, здавалося, випромінюють не лише світло, а й тепло та затишок, який мене чекав після Прогулянки. Мій дім, моя фортеця, острівець безпеки та спокою. Хоч я любив нічні гори теж, вони залишалися чужими для людини. Здавалося, що я лише заважаю нічному життю. Починали ввижатися і причуватися всілякі лісові духи та незбагненні сили природи. Вони ніби тільки й чекали, поки люди вже поховаються по своїх домівках, аби нарешті дати й собі волю.
Останні кроки по стежці, двері, поріг і ось я знову у своїй кімнаті.
Іще одна Прогулянка позаду.
Глянув на показники крокоміра – 5.2 км, ідеально. При моєму способі життя проходити пішки по п’ять кілометрів щодня не просто бажано, а необхідно. Прогулянки крім естетичних чи психологічних моментів мали ще й суто практичний, важливий для здоров’я.
Знову розгорнув робочий простір і сів писати звіт.
Це необхідна частина, адже я входив не лише до числа розробників програми Прогулянка, а й сам зголосився на допомогу до тестувальників. І тепер щовечора мав писати невеликий звіт. Останнім часом робити це стало простіше. Всі недоліки потроху виправлялися і чим далі, тим коротші такі звіти були. Ще думаю тижні два і продукт можна випускати. Перевагою участі у тестуванні було те, що можна собі залишити копію програми і користуватися нею, звичайно, не в комерційних цілях. Мабуть залишу собі сьогоднішню версію, вона майже ідеальна. Ще вчора були трохи проблеми із відчуттям ґрунту, я переживав, що це пов’язано із обладнанням, таку проблему виправити було б дуже непросто.
Фактично найдорожча частина проекту – симулятор ходи та бігу, який вбудовується прямо у підлогу. На ньому можна не лише рухатися у будь-якому напрямку, залишаючись при цьому на місці, а й реально відчувати різні поверхні. Основу механізму складали невеликі, з п’ять міліметрів у діаметрі стержні, які могли підніматися і опускатися. Їх закріплено на рухомій платформі, по типу бігової доріжки. Коли я робив крок, весь механізм рухався залишаючи мене на місці. Можна обрати будь який напрям. А стержні підіймаючись і опускаючись у певних місцях, створювали відчуття нерівної поверхні, або могли навіть імітувати сходи. Колись такі штуки робили для військових, щоб ті могли тренуватися в умовах компактного розташування. Потім на ринок випустили модель для спорт-залів.
І тут ми з хлопцями подумали й вирішили об’єднати цей тренажер із окулярами доповненої реальності. Тобто створили програму, яка рухала платформу відповідно до вашої ходи і при цьому ви бачили не кімнату навколо, а щось інше, в нашому випадку долину в горах.
До речі, ми довго обирали тип Прогулянки, адже варіантів було дуже багато. Це і туризм та визначні пам’ятки, і сафарі, і фантастичні світи, загалом було досить важко визначитися.
Ідею із самотньою прогулянкою у горах запропонував я.
Спочатку всі сприйняли це скептично, але оскільки серед інших варіантів теж не було переваги, ми заплатили трохи грошей молодій конторі, яка займалася маркетинговими дослідженнями. Ті якраз експериментували із новими алгоритмами, щось там про “неявні сигнали”, “приховані відповіді” та інший малозрозумілий особисто мені маркетинговий туман. Вони погодилися зробити для нас дешево, щоб відтестувати технологію. Я знав, що опитування робилося у соцмережах і стосувалося зовсім іншої теми, здається, їжі швидкого приготування, яка може бути в нагоді туристам. Це був такий трюк, щоб не розкривати об’єкт дослідження і не давати людям можливості відповідати нещиро. То якраз ці дослідження і вивели мою ідею на перший план.
Я й не думав, що стільки людей страждають на таку саму ж недугу, як у мене. Ну тобто сам я не вважаю це недугою, то психологи так кажуть. Я просто не люблю інших людей. Всіх в цілому. При цьому поважаю і добре ставлюся до колег, цілком нормально себе поводжу з іншими. Просто люблю бути сам. Я з жахом думаю про ті часи, коли все життя доводилося спілкуватися лише із тим оточенням, серед якого доля розпорядилася тобі народитися. В часи інтернету все стало значно простіше – і працювати можна віддалено, і спілкуватися лише з тим із ким справді хочеш. А хочеш чим далі тим менше.
Так чи інакше, а зробили ми саме самотню прогулянку. Попрацювати довелося чимало, тепер, уже коли все позаду я здригаюся коли думаю, що було б, якби ми вирішили робити сафарі або ще щось складніше. Може й не подужали б, адже там би ще треба було прописувати тварин, їх поведінку і таке інше. Хоча там можна було б не робити сезонні зміни, а у нас залежно від реальної погоди та пори року всі об’єкти змінюються, тому й виникає враження новизни кожного разу.
Але й добре, що ми розглянули ті, інші, можливості. Виявилося наш юрист, так оформив патент, що не лише Прогулянка сама по собі є об’єктом авторського права, а й усі похідні продукти, створені з використанням окулярів доповненої реальності та тренувальної платформи. Тепер, якщо хтось захоче і зможе реалізувати інші варіанти, ми отримаємо відсотки від їх прибутку.
Тобто все складалося якнайкраще, але була й сумна частина.
Річ у тому, що я справді живу в долині у горах.
Саме у тій долині, де відбувається Прогулянка.
І в реальності виглядає вона зовсім інакше.
Лісу майже не лишилося. Схили вкриті туристичними комплексами, котеджами, санаторіями. Звідти весь час лунає то якась музика, то регіт і вигуки відпочивальників. До кожного такого об’єкту прокладено асфальтову дорогу. Повітря давно вратило колишню прозорість через велику кількість автотранспорту, головним чином вантажного. Вивозять залишки лісу. І ще заводик побудували, мовляв робочі місця будуть, а заводик теж димить неслабо. Стежки, давно закинуті через ерозію ґрунту, або надто вже багатолюдні. Раніше тут ніхто не жив, а приїжджим байдуже у що вони перетворюють це місце. Щоправда я вже чув, що туристи скаржаться. У рекламі долина виглядає значно краще, маркетологи використовують фото майже п’ятирічної давнини, ще з тих часів, коли я сам побачив цю долину вперше і вирішив, що тут було б добре осісти. Іноді я з жахом думаю, що сам же й почав це все неподобство, мій будиночок був одним із перших, хоч я й не будував асфальтової дороги.
Робота над проектом, ну крім матеріальної винагороди, на яку я теж сподівався, ще була даниною пам’яті горам. Таким, якими вони були ще зовсім недавно.
А ще у мене є надія, слабка та все ж. Хочеться вірити, що люди, які спробують нашу Прогулянку, побачать нарешті, що вони накоїли і схаменуться, може спробують щось виправити.
Намагаюся не думати про це часто, щоб потім не розчаруватися надто сильно, але все ж сподіваюся. Бо інакше стає взагалі надто важко сприймати реальний світ, у якому найкращі миті – це віртуальна Прогулянка.