Дрова із запахом смаженої курятини

Люди іноді роблять дивні речі. Наприклад компанія KFC зробила дрова для камінів із запахом смаженої курятини – тобто своїм фірмовим запахом. Але це ще не найдивніше.

Ці дрова коштують 19 доларів штука. І їх розкупили! За лічені години. Серія, звичайно була не дуже велика, але все одно. Люди дивні.

Найгірші паролі 2018

Видання TechCrunch оприлюднило список найгірших паролів 2018 року. Найгірші, це ті, що насправді не захищають, бо їх легко вгадати (ну або подивится у цей список)).

Лідером уже багато років підряд є 123456. Але є й несподіванка – у 25-ку потрапив пароль donald. Повинй список у таблиці. перевірте чи там немає вашого))


Зручний пошук тепер із зручним доменом – duck.com

Якщо ще хто не знав – DuckDuckGo – це пошук за можливостями майже рівний гуглу, але кращий. Тому, що не відслідковує ваші запити, не записує історію, загалом поводить себе по людськи, чого не скажеш про їх конкурентів. А днями він став ще й доступнішим, отримавши домен duck.com

Найцікавіше у цій історії те, що доменом донедавна володів … ану вгадайте… так, саме гугл. і вказував він на гугловський пошук, чим неабияк збивав із пантелику користувачів, які знали про кращу альтернативу. Але тут у конгресі трапилися слухання щодо політики пошукового монстра гугл, та ще протягом останнього часу їх штормлять по антимонополістичних судах.Загалом вони погодилися віддати домен. Жест. Але хороший.

Тож, якщо хто не користувався бо важко набирати duckduckgo.com не дякуйте, просто переходьте на duck.com

Про гурт Kazka. Є два моменти.


Перше. Українське стало популярним. Настільки, що продюсери, зокрема Нікітін, готові вкладати гроші.

Друге. Гроші треба відбивати/повертати. При цьому продюсери, зокрема Нікітін, очевидно не гребують жодною можливістю заробити.

Але є кілька “але”. Українське популярне ще й тому, що протиставляється (у даний історичний момент часу) російському. І заявляти успішний український проект у російське шоу, це тупо срати собі в тарілку.

Крім того, оскільки жодної офіційної інформації нема, це могло бути пробою, чи тонкий лід, чи проканає. Зараз вони побачать обурення людей і скажуть “це не ми, це нас підставили”. А насправді лише й чекають, коли вже буде можна. “Бачу ціль – не бачу перепон” – це про таких продюсерів, вони в пекло поженуть ангельський хор, якщо за це добре заплатять.

Про сам гурт і їх позицію говорити нема сенсу. У продюсерському проекті, яким є Kazka, виконавці лише ляльки на зарплаті, все вирішує дядя , який дав гроші. От чому цей дядя, який залюбки буде обслуговувати московитів, дотепер нормально й комфортно живе і працює в Україні – питання.

Сіра історія

Хмари відбирають із сонячного світла радісну складову, туман додає вологості і розмиває обриси, місто немов поринає у сірість. Усі інші кольори стають лише відтінками сірого, він домінує і володарює. Добре знайомі вулиці, будинки, дерева раптом немов опиняються у холодному в’язкому болоті, де немає місця усмішкам, пустощам і гарному настрою.

Чоловік повільно іде по набережній. Руки в кишенях темно-синього легкого пальто, спина згорблена, похмуре неголене обличчя наполовину заховано у грубий шарф. Чоловік не дивиться на людей, але безпомилково їх оминає, складається враження, що в цьому допомагають не так очі, як підсвідоме бажання бути на самоті, якнайдалі від усіх інших.

Починає моросити.

Люди прискорюють ходу, хтось навіть біжить, прагнучи якнайшвидше забратися з-під непривітного неба у якесь штучно освітлене тепле приміщення, де буде здаватися, що все не так уже й погано. І лише чоловік повільно іде далі.

Раптом на його шляху звідкілясь виникає дитина. Дівчинка років чотирьох у яскраво-рожевій куртці-комбінезоні, червоній шапочці із щойно підібраною паличкою в руках. Її широко розплющені очі дивляться як чоловік насувається і рвучко зупиняється всього за пів-кроку, мовби здивовано, що хтось не забрався з його траєкторії.

Вони дивляться одне на одного кілька секунд. Дівчинці не подобається похмуре обличчя. Вона вже твердо вирішила розплакатися, набрала у легені повітря, зморщила лоба. Десь віддалік уже чути як біжить мама, ще зовсім молода жінка, що розмовляла із подругами, манірно тримаючи сигарету, зараз вона незграбно цокає довгими тонкими каблуками по бруківці і готова зчинити скандал, перетворити свій секундний страх за дитину у різкий окрик і може навіть підсрачник неслухняній донечці, за те, що мала нудиться і не може собі гратися поряд, поки мама обговорює з подругами свіжі плітки.

Чоловіку насправді це все байдуже. Але він не хоче чути дитячого реву, тому повільно, трохи силувано усміхається до дитини. І та раптом передумавши плакати теж сміється у відповідь, робить це щиро і приязно. Її очі сяють і чоловік раптом розуміє, що теж більше не грає, а усміхається цілком по справжньому, вітаючи маленьку людину із її першими самостійними рішеннями і можливо покаранням за ці рішення, підбадьорюючи її і співчуваючи одночасно.

Налітає мама. Побачивши, що з дитиною все гаразд, вона стримує окрики та все ж підхоплює її на руки і швидко дрібоче назад, до знайомих, подалі від дивного чоловіка.

А він іде далі, тільки уже не повільно, а швидко, пружно, і спина вже не така згорблена, а усмішку заховану в шарф все одно можна вгадати.

Сутеніє. Залишки кольорів остаточно зникають. А життя все одно триває.

У Китаї розпізнають людей за тим як вони ходять

Китай на сьогодні серед лідерів по системах стеження і розпізнавання. Віднедавна до традиційного визначення по обличчю додано ще один спосіб. Тепер людей можна упізнати серед натовпу по тому як вони ходять.

Як повідомляє TechCrunch із посиланням на Associated Press, на сьогодні Китай має мережу із 170 мільйонів камер стеження, а також спеціальні окуляри з камерами для поліцейських і тепер ці засоби мають стати ще ефективнішими через новий спосіб розпізнавання людей. Традиційний спосіб – розпізнавання обличчя – має свої вади. Обличчя можна прикрити шарфом, напівмаскою, від камер, що знаходяться високо вистачає навіть простої бейсболки.Крім того навіть хороші камери погано працюють на відстанях.

Але виявляється, що не лише відбитки пальців та обличчя в людини унікальні. Спосіб у який ми з вами ходимо теж вирізняється. У кожної людини своя, притаманна лише їй хода. Саме це й взяли за основу у компанії Watrix при розробці системи на основі штучного інтелекту. І судячи із того, що вони отримали майже 15 мільйонів доларів інвестицій, цей підхід виправдовує себе. Як обіцяють розробники таким способом можна визначити потрібну людину навіть у натовпі із відстані близько 50 метрів – точність недоступна для існуючих систем.

Звичайно добре, якщо це допоможе ловити злочинців, але Китай більше відомий переслідуваннями політичних опонентів. Також можна не сумніватися, що коли ефективність системи буде доведено, у інших країнах куплять або зроблять щось подібне. Ми всі станемо ще більш доступними для Великого Брата.

До речі, ходять чутки, що для роботи такої системи вам навіть не обов’язково потрапляти у поле зору камер стеження. Ваш телефон у кишені має гіроскоп і GPS. Цього достатньо аби передавати інформацію про вашу ходу і таким чином вас легко буде упізнати.

Створено віртуального диктора, що читає новини

У Китаї одне з інформагенств розробило віртуального диктора. Програма читає вголос будь який текст англійською і вже здатна замінити дикторів на телебаченні. Щоправда не всім людям поки що подобається якість, кажуть, що відчувається нелюдина.

Втім хтозна, що буде через кілька років? Можливо на екрані уже не можна буде відрізнити людина це чи штучний інтелект, що представлений у віртуальному образі.

Розчарування: Макс Кідрук і книга “Де немає Бога”

Я прийшов на презентацію і купив книгу, бо до цього у нетрях фейсбуку мав необережність відкоментувати під дуже несхвальним відгуком про цей роман щось на кшталт “Дякую за попередження, не буду читати”. На що отримав відповідь, здається від менеджера автора, в тому плані, що відгук перекручено і не читаючи не можна робити таких висновків. У мене прокинулася совість і я купив книгу. То скажу вам, що краще б уже совість спала собі й далі.

Сам роман – це чудовий майстер-клас “Як НЕ потрібно писати книги”. Тобто технічно все ок. Сюжет (до останніх кількадесят сторінок), купа деталей і цікавинок, про які б я не дізнався, якби не прочитав цю книгу, виразні герої (хоч і з тарганами в головах). Технічно все чітко, гарно, цільно, навіть попри флешбеки. З конфліктами, без яких на думку дуже великої кількості людей, взагалі не може бути художнього твору, також усе ок. Навіть занадто.

А от із глибшим шаром, із емоціями, із співпереживанням, із мотивацією декотрих героїв, а головне із місією, основою ідеєю – все погано, дуже-дуже погано.

Я не знаю чим автор надихався, у кого вчився, на кого рівнявся писати саме так, але від книги неприємний післясмак, наче після перегляду найчорнушнішого випуску новин.

Наприклад, лише в зав’язці твору вбито купу дітей і як мінімум одну собаку, о, до собак ще повернемося. Це справді було необхідно, це додало щось до емоційної складової? Ні. Тому, що катастрофа річ страшна сама по собі. І по суті всі, хто загинув під час падіння літака слугують лише тлом, декораціями для дій героїв, що вижили. На мою думку, навіть якби описані події сталися із малим літаком у якому летіли тільки необхідні герої, твір би взагалі нічого не втратив, бо роман по справжньому починається із їх спроб вижити. А тому всі ті смерті мимо, це в кіно виглядає видовищно, може тому так і писалося, із прицілом на екранізацію, хоча вже можу сказати, що без серйозної переробки кіна не буде.

Далі автор намагається тримати інтригу і не одразу розкриває для чого одній з героїнь так конче необхідно доставити в певне місце певну суму грошей. І виходить, що перед нами більшу частину книги жінка, що істерично переживає лише за свої гроші і щоб устигнути. Ситуація потім пояснюється, але це майже не додає співчуття, оскільки виникає питання – ну а тепер що? Все це було намарне, вона точно не встигне, то для чого було все це через себе пропускати?

Ще один слабкий момент, намагання пояснити вчинки єпископа. Під час презентації автор розповідав, як намагався уявити: про що думає людина, яка точно знала, що підлеглі священники чинять сексуальну наругу над неповнолітніми і нічого не робила? Не знаю чого я чекав, якого одкровення, якого повороту, але пояснити все просто намаганням перечекати поки лихо пройде мимо, це якось взагалі ніяк. Навіть сцена де він згадує сестру і події що відбулися потім виглядають більш правдиво і логічно ніж оті роздуми.

Тема російської агресії одна із найслабших у книзі, вона хоч і породжує свій конфлікт, але є дуже непереконливою. І закиди автору, що найбільш адекватний герой виявився росіянином я також вважаю справедливими. У коментарях в фейсбуці автор аргументує що цей чоловік алкоголік, що він спить із майже неповнолітньою дівчиною, мабуть вважаючи, що така поведінка лише для негідників, але при цьому майже все, що спрямовано на виживання робить саме росіянин і це не може не створювати дивні акценти та не вимагати симпатії до персонажа. Крім того, там є історія про малазійський боїнг, у якому загинула колишня коханка росіянина, та слова про те, що він не вірить російським ЗМІ, але це все скоріше нагадує підфарбовування героя для конкретної української аудиторії. Що породжує дуже погане відчуття, ніби автор планує вийти з романом також і на російський ринок. А що? Прибере буквально два-три незначні за обсягом епізоди і матиме готовий продукт, ні в сюжеті, ані в поведінці нічого міняти не треба. Навіть у останній сцені при бажанні можна знайти виправдання діям цього “хорошого росіянина”.

Сцена із розкатуванням по асфальту маленьких цуценят узагалі поза межами особисто моїх уявлень про хороші книги. Так політики ниці і готові на все задля перемоги, і так, це притаманно не лише нашим політикам. Але маючи такий вплив та гроші значно простіше зробити відео для ютуба із “підставними” автомобілями, аніж із 11 щенятами щоразу в іншому місці автостради. Здається автор намагається й тут нагнати чорнухи для емоційного градусу.

Ок, я не буду спойлерити, але якщо ви прочитаєте цей роман (уяви не маю нащо воно вам треба), то дуже здивуєтеся хто ж усе таки вижив. Я не вимагаю від книг хепі-ендів, хоча люблю такі фільми. Але ця закінчилася взагалі незрозуміло. От були герої, кожен зі своїми проблемами, своїм світом, хай який там уже він був. А потім раз – і ви виявляєте, що всі ваші співчуття і переживання коту під хвіст. Тому, що світ жорстокий, реалізм понад усе, життя суворе. І вся філософія, про яку автор говорить на презентації – мораль, релігія, інстинкти – все це просто невідомо куди загуло. Бо замість розмірковувати над високими концепціями читач сидить і відчуваючи себе трохи ошуканим думає “Оце все? Отак все мало закінчитися?”

У книзі є хороші моменти. Є навіть по книжному неприродно-чудові. Але загальне враження від неї на жаль далеко не найкраще. Вона не дарує хороших емоцій. Вона лишає кілька незакритих ліній і поганий післясмак. Люди мають ставати кращими після читання, розуміти про себе і про світ навколо щось таке, що додає бажання жити і, боюся, що саме ця книга свою місію провалила. Вона лишає після себе порожнечу і розчарування.