У Китаї розпізнають людей за тим як вони ходять

Китай на сьогодні серед лідерів по системах стеження і розпізнавання. Віднедавна до традиційного визначення по обличчю додано ще один спосіб. Тепер людей можна упізнати серед натовпу по тому як вони ходять.

Як повідомляє TechCrunch із посиланням на Associated Press, на сьогодні Китай має мережу із 170 мільйонів камер стеження, а також спеціальні окуляри з камерами для поліцейських і тепер ці засоби мають стати ще ефективнішими через новий спосіб розпізнавання людей. Традиційний спосіб – розпізнавання обличчя – має свої вади. Обличчя можна прикрити шарфом, напівмаскою, від камер, що знаходяться високо вистачає навіть простої бейсболки.Крім того навіть хороші камери погано працюють на відстанях.

Але виявляється, що не лише відбитки пальців та обличчя в людини унікальні. Спосіб у який ми з вами ходимо теж вирізняється. У кожної людини своя, притаманна лише їй хода. Саме це й взяли за основу у компанії Watrix при розробці системи на основі штучного інтелекту. І судячи із того, що вони отримали майже 15 мільйонів доларів інвестицій, цей підхід виправдовує себе. Як обіцяють розробники таким способом можна визначити потрібну людину навіть у натовпі із відстані близько 50 метрів – точність недоступна для існуючих систем.

Звичайно добре, якщо це допоможе ловити злочинців, але Китай більше відомий переслідуваннями політичних опонентів. Також можна не сумніватися, що коли ефективність системи буде доведено, у інших країнах куплять або зроблять щось подібне. Ми всі станемо ще більш доступними для Великого Брата.

До речі, ходять чутки, що для роботи такої системи вам навіть не обов’язково потрапляти у поле зору камер стеження. Ваш телефон у кишені має гіроскоп і GPS. Цього достатньо аби передавати інформацію про вашу ходу і таким чином вас легко буде упізнати.

Створено віртуального диктора, що читає новини

У Китаї одне з інформагенств розробило віртуального диктора. Програма читає вголос будь який текст англійською і вже здатна замінити дикторів на телебаченні. Щоправда не всім людям поки що подобається якість, кажуть, що відчувається нелюдина.

Втім хтозна, що буде через кілька років? Можливо на екрані уже не можна буде відрізнити людина це чи штучний інтелект, що представлений у віртуальному образі.

Розчарування: Макс Кідрук і книга “Де немає Бога”

Я прийшов на презентацію і купив книгу, бо до цього у нетрях фейсбуку мав необережність відкоментувати під дуже несхвальним відгуком про цей роман щось на кшталт “Дякую за попередження, не буду читати”. На що отримав відповідь, здається від менеджера автора, в тому плані, що відгук перекручено і не читаючи не можна робити таких висновків. У мене прокинулася совість і я купив книгу. То скажу вам, що краще б уже совість спала собі й далі.

Сам роман – це чудовий майстер-клас “Як НЕ потрібно писати книги”. Тобто технічно все ок. Сюжет (до останніх кількадесят сторінок), купа деталей і цікавинок, про які б я не дізнався, якби не прочитав цю книгу, виразні герої (хоч і з тарганами в головах). Технічно все чітко, гарно, цільно, навіть попри флешбеки. З конфліктами, без яких на думку дуже великої кількості людей, взагалі не може бути художнього твору, також усе ок. Навіть занадто.

А от із глибшим шаром, із емоціями, із співпереживанням, із мотивацією декотрих героїв, а головне із місією, основою ідеєю – все погано, дуже-дуже погано.

Я не знаю чим автор надихався, у кого вчився, на кого рівнявся писати саме так, але від книги неприємний післясмак, наче після перегляду найчорнушнішого випуску новин.

Наприклад, лише в зав’язці твору вбито купу дітей і як мінімум одну собаку, о, до собак ще повернемося. Це справді було необхідно, це додало щось до емоційної складової? Ні. Тому, що катастрофа річ страшна сама по собі. І по суті всі, хто загинув під час падіння літака слугують лише тлом, декораціями для дій героїв, що вижили. На мою думку, навіть якби описані події сталися із малим літаком у якому летіли тільки необхідні герої, твір би взагалі нічого не втратив, бо роман по справжньому починається із їх спроб вижити. А тому всі ті смерті мимо, це в кіно виглядає видовищно, може тому так і писалося, із прицілом на екранізацію, хоча вже можу сказати, що без серйозної переробки кіна не буде.

Далі автор намагається тримати інтригу і не одразу розкриває для чого одній з героїнь так конче необхідно доставити в певне місце певну суму грошей. І виходить, що перед нами більшу частину книги жінка, що істерично переживає лише за свої гроші і щоб устигнути. Ситуація потім пояснюється, але це майже не додає співчуття, оскільки виникає питання – ну а тепер що? Все це було намарне, вона точно не встигне, то для чого було все це через себе пропускати?

Ще один слабкий момент, намагання пояснити вчинки єпископа. Під час презентації автор розповідав, як намагався уявити: про що думає людина, яка точно знала, що підлеглі священники чинять сексуальну наругу над неповнолітніми і нічого не робила? Не знаю чого я чекав, якого одкровення, якого повороту, але пояснити все просто намаганням перечекати поки лихо пройде мимо, це якось взагалі ніяк. Навіть сцена де він згадує сестру і події що відбулися потім виглядають більш правдиво і логічно ніж оті роздуми.

Тема російської агресії одна із найслабших у книзі, вона хоч і породжує свій конфлікт, але є дуже непереконливою. І закиди автору, що найбільш адекватний герой виявився росіянином я також вважаю справедливими. У коментарях в фейсбуці автор аргументує що цей чоловік алкоголік, що він спить із майже неповнолітньою дівчиною, мабуть вважаючи, що така поведінка лише для негідників, але при цьому майже все, що спрямовано на виживання робить саме росіянин і це не може не створювати дивні акценти та не вимагати симпатії до персонажа. Крім того, там є історія про малазійський боїнг, у якому загинула колишня коханка росіянина, та слова про те, що він не вірить російським ЗМІ, але це все скоріше нагадує підфарбовування героя для конкретної української аудиторії. Що породжує дуже погане відчуття, ніби автор планує вийти з романом також і на російський ринок. А що? Прибере буквально два-три незначні за обсягом епізоди і матиме готовий продукт, ні в сюжеті, ані в поведінці нічого міняти не треба. Навіть у останній сцені при бажанні можна знайти виправдання діям цього “хорошого росіянина”.

Сцена із розкатуванням по асфальту маленьких цуценят узагалі поза межами особисто моїх уявлень про хороші книги. Так політики ниці і готові на все задля перемоги, і так, це притаманно не лише нашим політикам. Але маючи такий вплив та гроші значно простіше зробити відео для ютуба із “підставними” автомобілями, аніж із 11 щенятами щоразу в іншому місці автостради. Здається автор намагається й тут нагнати чорнухи для емоційного градусу.

Ок, я не буду спойлерити, але якщо ви прочитаєте цей роман (уяви не маю нащо воно вам треба), то дуже здивуєтеся хто ж усе таки вижив. Я не вимагаю від книг хепі-ендів, хоча люблю такі фільми. Але ця закінчилася взагалі незрозуміло. От були герої, кожен зі своїми проблемами, своїм світом, хай який там уже він був. А потім раз – і ви виявляєте, що всі ваші співчуття і переживання коту під хвіст. Тому, що світ жорстокий, реалізм понад усе, життя суворе. І вся філософія, про яку автор говорить на презентації – мораль, релігія, інстинкти – все це просто невідомо куди загуло. Бо замість розмірковувати над високими концепціями читач сидить і відчуваючи себе трохи ошуканим думає “Оце все? Отак все мало закінчитися?”

У книзі є хороші моменти. Є навіть по книжному неприродно-чудові. Але загальне враження від неї на жаль далеко не найкраще. Вона не дарує хороших емоцій. Вона лишає кілька незакритих ліній і поганий післясмак. Люди мають ставати кращими після читання, розуміти про себе і про світ навколо щось таке, що додає бажання жити і, боюся, що саме ця книга свою місію провалила. Вона лишає після себе порожнечу і розчарування.

Робот навчився стрибати і долати перепони

Це вже не фантастика – відтепер роботи уміють не лише ходити і відкривати двері, а й стрибати та долати перепони. Поки що (як стверджується) за допомогою маркерів, але розробники із Boston Dynamics кажуть, що також із допомогою камер та обчислень. І це трохи лякає. Бо розробники пов’язані із армією, а отже вони роблять не няших помагальників, а солдатів. І навіть якщо ще нема штучного інтелекту, який би мріяв захопити світ, то є повно хворих на голову людей, які заплатять за таких солдатів гроші. Сильних, невразливих, здатних пройти будь-де. Чи не означає це, що пора вчитися тих роботів знищувати?

Людина-мураха і Оса: не варте уваги окрім післямови

Подивився “Людина мураха й Оса”. Ще з трейлеру було зрозуміло, що до кінотеатру йти не варто. Навчені мурахи, якими можна командувати голосом… Це навіть для коміксів занадто. Сцени із карколомними трюками майже повністю увійшли у трейлери. Єдине, що побачити таки слід – це післятитровий шматок. Бо він пов’язаний із останнім фільмом про Месників.

У Німеччині дизелі замінять на водневі поїзди

Німецькі перевізники, що мають дизельні поїзди у Нижній саксонії, там де немає ліній електропередач для електричок, все ж вирішили, що транспорт повинен бути екологічним. Французькі розробники, до речі ті самі, що створили надшвидкісний TVG, розробили потяг, для якого паливом буде водень. Окрім зниження шкідливих викидів до нуля такий транспорт також створює менше шуму. Скільки такий поїзд коштує, не розголошується, але однозначно він дорожчий ніж дизелі. Хоча потім і значно дешевший у експлуатації.

Система не впустила господаря додому, бо сплутала з Бетменом

Коли власник будинку B. J. May прийшов додому і натис кнопку, щоб відчинити двері і увійни, система Nest заблокувала двері. Причиною стала майка господаря, на якій було зображено Бетмена. Система розпізнавання обличч звернула увагу саме на малюнок, а не на реальну людину, і розцінила Бетмена як незнайомця, що намагається увійти. Власник скористався пін-кодом, крім того він міг дозволити собі вхід через мобільний додаток, глянувши й який і зрозумів у чому проблема, тож у цьому інциденті жодної шкоди нікому заподіяно не було. Але факт попри сміх також викликає побоювання – наскільки ці системи реально здатні виконувати свої функції.

BMW зробили автономний мотоцикл

Відомий німецький виробник показав проект, робота над яким тривала кілька років – мотоцикл, який здатен їхати без людини. Як заявили у компанії, метою було не стільки створення автономного транспорту, скільки дослідження безпеки руху і можливості коригувати людські дії, щоб вони не призводили до трагічних наслідків. Тим не менше, маємо транспорт, що може, наприклад, доставити вантаж туди, куди не проїде автомобіль і є небезпека для людей. Чомусь згадався Термінатор, четвертий, якщо не помиляюся))

Чарльз Соул: Рік оракула. Чи стануть люди кращими?

Я ще з анотації очікував чогось цікавого і не помилився. Книга виявилася навіть кращою. Така собі суміш усього популярного. Тут і детектив, і погоні, і урядові організації, що викрадають людей, і простий музикант, що волею випадку став героєм тих всіх перипетій, і чималі гроші, і все все все. І над цим усім таємнича сотня пророцтв, що незмінно збуваються.

Головне питання, звичайно ж, старе як світ. Якщо пророцтва збуваються, чи означає це, що люди діють не по своїй волі? Чи навпаки, пророцтва збуваються саме тому, що люди діють так як хотять? Чи робилася б ваза, яку зачепив Нео у Матриці, якби Піфія не звернула його увагу на цю вазу?

Тема, що дає практично безкінечний простір для спекуляцій та маніпуляцій. Для гри уяви. І хоч автор має свою відповідь на ці питання, принаймні у рамках сюжету, вона не є абсолютною і цим приваблива.

Трохи дисонансом “звучить”, якщо так можна сказати, поведінка головного героя. У моменти, коли йому нічого не загрожує, він свідомо робить дурниці, весь час сумнівається, ламає собі голову над сутністю пророцтв, загалом, поводить себе як нормальна людина. А у критичні моменти, де кожна проста людина мала би тупо відключитися від страху чи відчуття відповідальності, герой раптом стає мало не Суперменом. Але цей нюанс не заважає в цілому сприймати історію.

А історія дуже динамічна і подана якраз зручними для читання уривками, щоб не знудитися довгими шматками тексту, вочевидь автор добре знає про фрагментарне сприйняття, виховане сучасними медіа. Та й сам він приклався трохи, бо є також автором кількох відомих коміксів, пошукайте в Мережі, якщо цікаво.

Процитовані на обкладинці відгуки критиків обіцяють також сатиру на наш світ. Але якоїсь особливої сатири я не помітив. Так, світ змальовано непривабливий. Але ж ми це все бачимо щодня. Можна сказати жахаємося щодня. Настільки щодня, що майже звикли. Як би це погано не було. Утім цілком допускаю, що саме намагання хоч трохи змінити світ, як би це наївно не звучало, і вело автора. Бо крізь усю поп-оболонку, крізь таємниці, крізь карколомні події, катастрофічні наслідки, крізь усе це майже чути заклик “будьте кращими”.

І ось тут я цілком погоджуюся.
Бути кращими – це те, що людям аж ніяк не зайве сьогодні. І можливо світ тоді стане трохи затишнішим. Чого всім і бажаю.