Категорія: Враження

Space force – комедійний серіал про серйозне завоювання космосу

Хороших серіалів на космічну тему не так і багато. Хороших комедійних теж не дуже. Тож отримати два в одному подія неординарна.

Звичайно тут теж є недоліки, але вони не випирають. Тому що в цілому вийшов дуже достойний продукт вартий перегляду. Не дуже ведіться на трейлер. Я переживав, що буде ситком типу Офісу, ну бо ж актор і стиль трейлеру саме такі. Але насправді історія краща і глибша. Образ генерала складніший і більш людяний. І сама тема насправді серйозна хоч і подана в іронічному ключі.

Якщо коротко то це розповідь про генерала, який очолив проект по поверненню людини на Місяць. Так би мовити фантастика дуже близького прицілу. Відповідно ми бачимо реалії сьогодення. У далеко не найкращих проявах: бюрократія, тупість, агресія, ігнорування фактів, твердолобість і так далі і тому подібне. Вийшла не стільки комедія скільки сатира. Але місцями справді смішна, а місцями навіть драматична.

Особисто мені серіал сподобався, тож раджу.

Танець недоумка – паскудна українська фантастика

Нещодавно вийшла книга Ілларіона Павлюка “Танець недоумка” і я дуже чекав можливості її прочитати – не так часто друкується українська фантастика. На жаль зміг осилити лише третину.

Відчувається поганий вплив не найкращих зразків західної фантастики, може опосередкований і автором неусвідомлений. Наприклад, герої пройшли відбір, кращі з кращих і все таке. А на далекій чужій планеті поводяться як діти молодших класів, тягнуть до рота, усе, що під руку трапить.

Дія, до речі відбувається аж у іншій галактиці. Уявляєте як людство розвинулося? Не уявляєте? І правильно. Бо виявляється у далеку галактику людство навчилося літати, а на Землі все лишилося по старому. Квартира в кредит, кадровики із планшетами, розумна квартира із рівнем розвитку перших версій Сірі.

Ну але це ще таке. Заради цікавої ідеї можна потерпіти.

Добило і цілком від книги відвернуло те, що це якась срана бразильсько-мексиканська мелодрама із 90-х. Він її любить, а вона його ненавидить. Але вийшла за нього. І народила дочку. А він ненавидить, що вона його обмежує. Але продовжує жити з ними. І терпіти щоденні сварки. Якийсь рай для психологічних мазохістів.

До речі, прочитав дуже схвальний відгук на БіБіСі – уже після того як вирішив, що з мене досить. Авторка відгуку знайшла у книзі неймовірну глибину і психологізм. Можливо. Навіть додам, що ідея із хворобою героя додає драматизму. Але це все ніяк не пояснює психопатичні сімейні стосунки, яким місце у чорнушних руцьких серіалах, а не в майбутньому, де люди можуть запросто долетіти до іншої галактики.

Загалом книгу я не дочитав і рекомендувати її нікому не буду. Хай уже вибачить автор, можливо якби він вирішив який жанр обрати – мелодраму-психотрилер чи все ж фантастику – від того би всі виграли?

For All Mankind – драма із дрібкою фантастики

“Заради всього людського роду” – сильно розчарував. Ніби й фантастика: паралельна реальність, колонізація Місяця, космічні перегони супердержав. А насправді черговий серіал про стосунки, переживання, людські трагедії і тому подібне. Фантастика знову грає роль на жаль навіть не другорядну. Бо якщо всю фантастику викинути – майже нічого не зміниться, ну може діалоги були б іншими трохи. Не додивився. І радити нікому не буду.

Стівенсон та його Fall; or, Dodge in Hell

Нарешті я цю книгу дочитав. Із анотації очікував технотрилер на кшталт Reamde частково він тут присутній. Скажу навіть більше – більшість головних героїв саме із тієї книги, навіть згадуються прізвища з Криптономікона.
Але більша частина книги, на жаль не про це.

Почавши із нашого часу і зазирнувши трохи у майбутнє, Стівенсон переносить нас у віртуальний світ і розгортає там епічне полотно буквально біблійних масштабів. Саме там відбуваються основні події. І хоч вони теж викликають певний інтерес, все ж трохи сумно, що ми ніби споглядаємо комп’ютерну гру.

До речі, може то суб’єктивне враження, але це вже другий роман Стівенсона (перший був Seveneves), у якому вгадується сценарій для гри – детально прописані учасники і Квест.

Найнудніше – хоч і необхідно для сюжету – було продиратися через століття віртуальної історії. Хоча знову ж таки – все суб’єктивно.

А в цілому, звичайно, роман заслуговує на увагу і прочитання, хоча б тому, що вся містика і фентезі має своє обгрунтування, а отже в залишку це саме наукова фантастика. Не так уже й багато подібних книг з’являється останнім часом. Тим більше, що роман багатоплановий, із купою справді актуальних для сьогодення питань. І ще великою кількість “пасхалок” для тих, хто читав попередні книги автора.

Темна сторона серіалу Watchmen

Одразу скажу, що навіть попри ту темну сторону, серіал сподобався. Тому, що атмосферний, тому, що паралельний світ (а отже не треба чекати повної відповідності до реалій), тому, що цікавий сюжет.
Але є в ньому один нюанс, який трохи псує враження. Тому, що він про нег… афроамериканців.
Ви не подумайте, я не маю нічого проти цієї раси. Я розумію, що вони пережили дуже травматичний досвід і це дотепер вилазить і примушує звертати на себе увагу. Я щиро радий, що у світі немає рабства – принаймні офіційного. Я обома руками за те, щоб “ніколи знову”.
Але я проти рабства безвідносно до кольору шкіри. Я за людську гідність і базові права без особливої уваги до коренів.
А в цьому серіалі акцент саме на кольорі шкіри. Окей зі знаком плюс, а не мінус, але хіба це не повторення того що й було? Всі білі погані. Всі позитивні – не білі. Нічого не нагадує? Таке враження, що замість рівності, через компенсацію минулого хотять досягти вищості, переваги.
Тут я сам собі дивуюся, бо зазвичай, коли це мені кажуть приятелі, я лише відмахуюся, мовляв, раз терези пішли в інший бік, то врешті решт вони врівноважаться. Але оце замислився, а чи хочу я жити в період поки палицу перегнули в інший бік?
Що ж поживемо – побачимо.
А поки дивимося що відбувається на екрані. Цікаво ж. Детективна лінія і декотрі сюжетні – як з Озимандієм – справді було непогано придумано. Часом брутально але непогано.
Звичайно, ж варто перед цим почитати оригінальний комікс, або подивитися фільм. Наприклад, я його бачив давно і декотрі моменти не розкрилися у повній мірі. Ну але це якщо ви хочете повного занурення у цей дивний неновий світ.

Тимпаче, так не гарно

Наткнувся на статтю про краще нове в українській музиці. Були побоювання, що взагалі жодна не зайде, але із десяти позицій таки одна непогана знайшлася – “Птахи” від гурту Тимпаче.

Оскільки сподобалося, я пішов слухати інші пісні цього гурту і наступна вже була по рашкостанськи.

Ну, фу ж.

Тому не буду тут постити відео і взагалі про них написав лише як про переконливий приклад як не треба робити.

Terminator Dark Fate вчергове пережована історія

Сходили на нового Термінатора.
Ще один фільм, який підтверджує, що візуальна складова, це єдине, що у блокбастерах лишилося. Окей, ми не чекаємо якоїсь глибини, хоча раніше тема повстання машин лоскотала нерви і спонукала до роздумів. Але ж немає навіть якоїсь логічної історії, немає навіть нормальних діалогів, хоча можливо тут заважав дубляж. Про це окремо, бо:
Дубляж – повне сідло.
Я знаю, що треба писати, наприклад, “дупа”, чи вже зовсім грубо – “срака” але у фільмі чогось було саме сідло і це вам дасть уявлення про рівень того дуБЛЯжу.

Ні, все ж додам іще.
Я розумію, що Augmented Reality (розширена або ж доповнена реальність) зараз один із трендів у сфері технологій. Але коли героїня кричить “Я помираю. Аугментуйте мене!” то це показує не обізнаність автора перекладу із термінами, а його безсилля.

Вони повернули Сару Конор. У трейлерах це виглядало багатообіцяюче. А насправді вони в перші ж хвилини убили малого Джона, створивши якусь паралельну реальність і просто пустили все по колу. Знову із майбутнього прибуває супермеганаворочений термінатор – тепер він уміє роздвоюватися, хоч крім цього трюку все інше лишилося, як у “рідкого” із другої частини. Знову він має убити когось потенційно небезпечного для машин у майбутньому, цього разу дівчину. Знову з майбутнього також прибуває солдат для захисту. Теж дівчина, “аугментована”. І якщо ви чекали несподіваних поворотів, то далі можна не дивитися, все прямолінійно і передбачувано.

Так от Лінду Гамільтон – Сару Конор – відверто шкода. Бабця попри всю свою бойовитість і колишні заслуги мала би виховувати онуків, доглядати за квіточками і кішкою. До її честі треба сказати, що вона реально старалася. Але чи то режисер не справився, чи декотрі люди із віком усе ж втрачають, виглядало це все… е… зворушливо, а не круто.

Інша річ Арні. Витягнув і цього разу. Може не на відмінно, але на тверду четвірку. І власне врятував фільм від повного провалу, бо якби не він, я би дуже шкодував про потрачені гроші. А так шкодую не дуже сильно))
Таке. Навіть те, що творець перших двох, справді вартих уваги фільмів, Джеймс Кемерон став тут продюсером, не врятувало.

Якщо вже взагалі не маєте чим зайнятися, можете й сходити. Але я не дам навіть шість із десяти, тож потім не кажіть, що вас не попереджали.

“Інше життя”, але ті самі граблі

Учора почав дивитися новий фантастичний серіал. Ну, бо це ж доволі таки рідкісна подія – тверда НФ. Називається “Інше життя”. І розчарувався. Хто може пояснити, чому (ЧОМУ, бляхамуха!?!?!?!) астронавти – відібрані, вишколені, треновані – поводять себе як 9-Б клас на пікніку???

Сценаристи явно не заморочувалися.
Треба кризу, будь ласка, нехай астронавт зніме шолома на невідомій планеті в перші ж 10 хвилин перебування там. Треба конфлікт? Ура, давайте, заступник капітана буде неврівноваженим психопатом із комплексами.

І їм же ж ще й гроші за ті сценарії платять.

Сумно, але здається “Експансію” ніхто й не збирається навіть наздоганяти, я вже не кажу про перевершити.

До речі, колись з цих же міркувань написав оповідання.
https://igordejak.eu.org/kosmoshkola-korporatsiji/

Ода радості – комедія про чоловіка, якому не можна було радіти

Хороша і мила комедія з дууууже великим відсотком мелодрами. Але тим не менше варта перегляду.
Ні, нічого аж прямо видатного й особливого. Але цілком придатна для спокійного вечора.

Головний герой має дуже незвичайний нервовий розлад. Коли його переповнюють позитивні емоції, він… засинає, причому сон цей більше схожий на запаморочення. Тому герой обходить (буквально) якнайдалі цуценят, щасливі пари та інші речі, які можуть викликати раптовий напад хвороби.

Ясна річ, закохуватися йому теж не слід.

Але всі навколо підбадьорюють, обіцяють, що все буде добре, та й хочеться ж.
Загалом і сама ідея і зав’язка цікава.

Акторський склад теж чудовий. Власне через те, що там грає Мартін Фріман, я й звернув увагу на фільм, ще не бачив відверто поганих стрічок із його участю.
Несподівано було побачити “Бернадет” із “Теорії Великого вибуху”, додало родзинки.

Тож якщо ви втомилися від екшн-трилерів-жахів-детективів – “Ода радості” саме те що треба.
До речі, підкреслюючи назву лейтмотивом стрічки звучить однойменний твір Бетховена, ага, той самий що тепер гімн Європи.

Yesterday – хороша музична комедія з однією умовою

Якщо ви шукаєте легке, місцями смішне, кіно у якому ще й багато музики, то Yesterday це саме воно. Причому музика тут органічна для сюжету, а не як у багатьох американських “музичних комедіях” де герої співати починають раптово, ні з того ні з сього, так, як люди в житті ніколи не роблять.

Але, є одна умова, щоб отримати більшу насолоду від перегляду. Вам має бути відомо хто такі Бітлз. Ну й хоча б найвизначніші їх пісні теж бажано впізнавати. Отоді самий кайф.

Але. Можливо, якщо ви ніколи й нічого не чули про цей гурт (важко уявити, але допускаю, що такі люди існують)), саме Yesterday стане для вас початком знайомства й любові.

Сюжет має фантастичну зав’язку – герой, хороший співак і автор пісень, який ніяк не може пробитися до визнання раптом опиняється у світі де ніколи не існувало Бітлз. Ну й оскільки він сам музикант, хлопець вирішує співати саме їхні пісні. І стає знаменитим.

Тут і комедійність і трагізм його особистої ситуації. Виявляється він просто писав погані пісні? Бо те, що пісні Бітлз є шедеврами заперечувати ніхто не буде.

Щоб не спойлерити, не писатиму що відбувається далі. Зазначу лише, що фільм справді варто подивитися, бажано з хорошим звуком))

Моя особиста оцінка 8 з 10 – і це один із найкращих фільмів цього року у даному жанрі.

P.s. У фільмі є Ед Ширан, я просто не фан, тому для мене це не стало чимось “вау”. Хоча самому музиканту респект, що таким чином віддав данину легенді.