Категорія: Враження

Тимпаче, так не гарно

Наткнувся на статтю про краще нове в українській музиці. Були побоювання, що взагалі жодна не зайде, але із десяти позицій таки одна непогана знайшлася – “Птахи” від гурту Тимпаче.

Оскільки сподобалося, я пішов слухати інші пісні цього гурту і наступна вже була по рашкостанськи.

Ну, фу ж.

Тому не буду тут постити відео і взагалі про них написав лише як про переконливий приклад як не треба робити.

Terminator Dark Fate вчергове пережована історія

Сходили на нового Термінатора.
Ще один фільм, який підтверджує, що візуальна складова, це єдине, що у блокбастерах лишилося. Окей, ми не чекаємо якоїсь глибини, хоча раніше тема повстання машин лоскотала нерви і спонукала до роздумів. Але ж немає навіть якоїсь логічної історії, немає навіть нормальних діалогів, хоча можливо тут заважав дубляж. Про це окремо, бо:
Дубляж – повне сідло.
Я знаю, що треба писати, наприклад, “дупа”, чи вже зовсім грубо – “срака” але у фільмі чогось було саме сідло і це вам дасть уявлення про рівень того дуБЛЯжу.

Ні, все ж додам іще.
Я розумію, що Augmented Reality (розширена або ж доповнена реальність) зараз один із трендів у сфері технологій. Але коли героїня кричить “Я помираю. Аугментуйте мене!” то це показує не обізнаність автора перекладу із термінами, а його безсилля.

Вони повернули Сару Конор. У трейлерах це виглядало багатообіцяюче. А насправді вони в перші ж хвилини убили малого Джона, створивши якусь паралельну реальність і просто пустили все по колу. Знову із майбутнього прибуває супермеганаворочений термінатор – тепер він уміє роздвоюватися, хоч крім цього трюку все інше лишилося, як у “рідкого” із другої частини. Знову він має убити когось потенційно небезпечного для машин у майбутньому, цього разу дівчину. Знову з майбутнього також прибуває солдат для захисту. Теж дівчина, “аугментована”. І якщо ви чекали несподіваних поворотів, то далі можна не дивитися, все прямолінійно і передбачувано.

Так от Лінду Гамільтон – Сару Конор – відверто шкода. Бабця попри всю свою бойовитість і колишні заслуги мала би виховувати онуків, доглядати за квіточками і кішкою. До її честі треба сказати, що вона реально старалася. Але чи то режисер не справився, чи декотрі люди із віком усе ж втрачають, виглядало це все… е… зворушливо, а не круто.

Інша річ Арні. Витягнув і цього разу. Може не на відмінно, але на тверду четвірку. І власне врятував фільм від повного провалу, бо якби не він, я би дуже шкодував про потрачені гроші. А так шкодую не дуже сильно))
Таке. Навіть те, що творець перших двох, справді вартих уваги фільмів, Джеймс Кемерон став тут продюсером, не врятувало.

Якщо вже взагалі не маєте чим зайнятися, можете й сходити. Але я не дам навіть шість із десяти, тож потім не кажіть, що вас не попереджали.

“Інше життя”, але ті самі граблі

Учора почав дивитися новий фантастичний серіал. Ну, бо це ж доволі таки рідкісна подія – тверда НФ. Називається “Інше життя”. І розчарувався. Хто може пояснити, чому (ЧОМУ, бляхамуха!?!?!?!) астронавти – відібрані, вишколені, треновані – поводять себе як 9-Б клас на пікніку???

Сценаристи явно не заморочувалися.
Треба кризу, будь ласка, нехай астронавт зніме шолома на невідомій планеті в перші ж 10 хвилин перебування там. Треба конфлікт? Ура, давайте, заступник капітана буде неврівноваженим психопатом із комплексами.

І їм же ж ще й гроші за ті сценарії платять.

Сумно, але здається “Експансію” ніхто й не збирається навіть наздоганяти, я вже не кажу про перевершити.

До речі, колись з цих же міркувань написав оповідання.
https://igordejak.eu.org/kosmoshkola-korporatsiji/

Ода радості – комедія про чоловіка, якому не можна було радіти

Хороша і мила комедія з дууууже великим відсотком мелодрами. Але тим не менше варта перегляду.
Ні, нічого аж прямо видатного й особливого. Але цілком придатна для спокійного вечора.

Головний герой має дуже незвичайний нервовий розлад. Коли його переповнюють позитивні емоції, він… засинає, причому сон цей більше схожий на запаморочення. Тому герой обходить (буквально) якнайдалі цуценят, щасливі пари та інші речі, які можуть викликати раптовий напад хвороби.

Ясна річ, закохуватися йому теж не слід.

Але всі навколо підбадьорюють, обіцяють, що все буде добре, та й хочеться ж.
Загалом і сама ідея і зав’язка цікава.

Акторський склад теж чудовий. Власне через те, що там грає Мартін Фріман, я й звернув увагу на фільм, ще не бачив відверто поганих стрічок із його участю.
Несподівано було побачити “Бернадет” із “Теорії Великого вибуху”, додало родзинки.

Тож якщо ви втомилися від екшн-трилерів-жахів-детективів – “Ода радості” саме те що треба.
До речі, підкреслюючи назву лейтмотивом стрічки звучить однойменний твір Бетховена, ага, той самий що тепер гімн Європи.

Yesterday – хороша музична комедія з однією умовою

Якщо ви шукаєте легке, місцями смішне, кіно у якому ще й багато музики, то Yesterday це саме воно. Причому музика тут органічна для сюжету, а не як у багатьох американських “музичних комедіях” де герої співати починають раптово, ні з того ні з сього, так, як люди в житті ніколи не роблять.

Але, є одна умова, щоб отримати більшу насолоду від перегляду. Вам має бути відомо хто такі Бітлз. Ну й хоча б найвизначніші їх пісні теж бажано впізнавати. Отоді самий кайф.

Але. Можливо, якщо ви ніколи й нічого не чули про цей гурт (важко уявити, але допускаю, що такі люди існують)), саме Yesterday стане для вас початком знайомства й любові.

Сюжет має фантастичну зав’язку – герой, хороший співак і автор пісень, який ніяк не може пробитися до визнання раптом опиняється у світі де ніколи не існувало Бітлз. Ну й оскільки він сам музикант, хлопець вирішує співати саме їхні пісні. І стає знаменитим.

Тут і комедійність і трагізм його особистої ситуації. Виявляється він просто писав погані пісні? Бо те, що пісні Бітлз є шедеврами заперечувати ніхто не буде.

Щоб не спойлерити, не писатиму що відбувається далі. Зазначу лише, що фільм справді варто подивитися, бажано з хорошим звуком))

Моя особиста оцінка 8 з 10 – і це один із найкращих фільмів цього року у даному жанрі.

P.s. У фільмі є Ед Ширан, я просто не фан, тому для мене це не стало чимось “вау”. Хоча самому музиканту респект, що таким чином віддав данину легенді.

Шахрайки – жіночий римейк на трієчку

Колись фільм з Майклом Кейном та Стівенм Мартіном дуже сподобалося. Голівуд про успіх не забув і, як водиться, зняв римейк.
Лише цього разу замість чоловіків жінки. Ну, а що? Рівність і все таке інше.
Нехай.
Щоправда вийшло, можливо з огляду на знайомий уже сюжет, так собі. Місцями смішно, місцями не дуже. Якраз для разового перегляду, коли більше нічого цікавого немає під руками.

Anna – погана казочка про тендітну вбивцю

Якщо ви раптом не ходили на останню стрічку Люка Бессона “Анна” – правильно зробили. Тепер це кіно з’явилося в хорошій якості в мережі, але дивитися все одно не рекомендую. І ось чому.
Колись давно “Нікіта” стала подією у кіносвіті. Розповідь про тендітну і ніби-то беззахисну жінку-кілера була чимось оригінальним, інтригуючим. Це було двадцять років тому.
Зараз, після десятків, якщо не сотень різноманітних римейків і варіацій на цю тему, ідея вже не сприймається як свіжа.
Можливо Бессон хотів сказати щось нове, щось цікаве?

Не тратьте час.

Ні в сюжеті ні у постановці нічого такого немає.
Екшн? Аж цілі дві сцени.
Красиві кадри? Теж ні, ну тобто все якесь вже бачене.
Здається, це просто данина моді – перезнімати фільми кожні кільканадцять років, вичавлюючи іще кілька доларів із давніх образів і сюжетів.

Ну і ще експлуатація теми поганого совка, мовляв, подивіться як ті дикуни жили.
У тому, що совок був лайном, ніхто ніби не сумнівається, але казочка про прекрасних і смертельних спецагенток, які попри всі незгоди пробиваються через оте лайно – фу.

Окреме слово про сценарій – фільм переповнено флешбеками, що покликані хоч якось зробити історію цікавішою. Якщо події розташувати одну за одною, як у житті, вийде нудно, тож сценаристи намагалися хоч так триммати інтригу. Вийшло не дуже.
Загалом, не тратьте час.

Остап Українець і конспірологічний детектив “Малхут”

Про такі книги як “Малхут” відгук писати дуже важко. Надто вже багато всього.

Тут і майже пасторальна провінційність одного з відомих українських міст, і геополітика світового масштабу, і таємниці, і змови таємних товариств, і контрабандисти, і прецікаві історичні дослідження, і навіть… Дракула. І це далеко не повний перелік усього, що можна знайти на сторінках роману.

Тому якщо дуже коротко: книга безперечно варта якнайширшої уваги. Вдаючись до порівнянь, як це люблять робити маркетологи, маємо цікаве поєднання Дена Брауна та Умберто Еко, але українське. Що дуже тішить. Бо нарешті і в цій ніші з’явився роман такого рівня.

Книга не просто подає чималий шмат історії у захоплюючій обгортці конспірологічного детективу, а й спонукає до роздумів та більш детального вивчення деяких фактів з історії Європи. А ще занурює у атмосферу позаминулого сторіччя настільки добре, що майже опиняєшся там, серед людей, будівель і подій, які відбулися (або й ні). Цю епоху досить складно уявити іншим способом. Ще й тому радує присутність героїв упізнаваних із підручників історії та літератури.

Я купив електронну версію книги лише тому, що не дуже маю місце вдома для всього, що хотів би придбати на папері, але якщо буде нагода отримати автограф автора – залюбки придбаю іще раз, уже справжню.

Good Omens – прекрасно, хоч і є кілька “але”))

Одна з перших сцен – морф Кроулі із змія, це жахливо. Спецефект із далеких уже 90-х, та й тоді уміли краще. Мало не перестав дивитися, але потім завдяки акторам враження все ж вирівнялося.І ще одне – якби не читав книгу, багато чого лишилося б незрозумілим, бо в серіалі декотрі моменти подано дуже поверхово.А загалом подивитися варто, звичайно. Дует Шина з Тенантом це щось.