Категорія: Враження

Шахрайки – жіночий римейк на трієчку

Колись фільм з Майклом Кейном та Стівенм Мартіном дуже сподобалося. Голівуд про успіх не забув і, як водиться, зняв римейк.
Лише цього разу замість чоловіків жінки. Ну, а що? Рівність і все таке інше.
Нехай.
Щоправда вийшло, можливо з огляду на знайомий уже сюжет, так собі. Місцями смішно, місцями не дуже. Якраз для разового перегляду, коли більше нічого цікавого немає під руками.

Anna – погана казочка про тендітну вбивцю

Якщо ви раптом не ходили на останню стрічку Люка Бессона “Анна” – правильно зробили. Тепер це кіно з’явилося в хорошій якості в мережі, але дивитися все одно не рекомендую. І ось чому.
Колись давно “Нікіта” стала подією у кіносвіті. Розповідь про тендітну і ніби-то беззахисну жінку-кілера була чимось оригінальним, інтригуючим. Це було двадцять років тому.
Зараз, після десятків, якщо не сотень різноманітних римейків і варіацій на цю тему, ідея вже не сприймається як свіжа.
Можливо Бессон хотів сказати щось нове, щось цікаве?

Не тратьте час.

Ні в сюжеті ні у постановці нічого такого немає.
Екшн? Аж цілі дві сцени.
Красиві кадри? Теж ні, ну тобто все якесь вже бачене.
Здається, це просто данина моді – перезнімати фільми кожні кільканадцять років, вичавлюючи іще кілька доларів із давніх образів і сюжетів.

Ну і ще експлуатація теми поганого совка, мовляв, подивіться як ті дикуни жили.
У тому, що совок був лайном, ніхто ніби не сумнівається, але казочка про прекрасних і смертельних спецагенток, які попри всі незгоди пробиваються через оте лайно – фу.

Окреме слово про сценарій – фільм переповнено флешбеками, що покликані хоч якось зробити історію цікавішою. Якщо події розташувати одну за одною, як у житті, вийде нудно, тож сценаристи намагалися хоч так триммати інтригу. Вийшло не дуже.
Загалом, не тратьте час.

Остап Українець і конспірологічний детектив “Малхут”

Про такі книги як “Малхут” відгук писати дуже важко. Надто вже багато всього.

Тут і майже пасторальна провінційність одного з відомих українських міст, і геополітика світового масштабу, і таємниці, і змови таємних товариств, і контрабандисти, і прецікаві історичні дослідження, і навіть… Дракула. І це далеко не повний перелік усього, що можна знайти на сторінках роману.

Тому якщо дуже коротко: книга безперечно варта якнайширшої уваги. Вдаючись до порівнянь, як це люблять робити маркетологи, маємо цікаве поєднання Дена Брауна та Умберто Еко, але українське. Що дуже тішить. Бо нарешті і в цій ніші з’явився роман такого рівня.

Книга не просто подає чималий шмат історії у захоплюючій обгортці конспірологічного детективу, а й спонукає до роздумів та більш детального вивчення деяких фактів з історії Європи. А ще занурює у атмосферу позаминулого сторіччя настільки добре, що майже опиняєшся там, серед людей, будівель і подій, які відбулися (або й ні). Цю епоху досить складно уявити іншим способом. Ще й тому радує присутність героїв упізнаваних із підручників історії та літератури.

Я купив електронну версію книги лише тому, що не дуже маю місце вдома для всього, що хотів би придбати на папері, але якщо буде нагода отримати автограф автора – залюбки придбаю іще раз, уже справжню.

Good Omens – прекрасно, хоч і є кілька “але”))

Одна з перших сцен – морф Кроулі із змія, це жахливо. Спецефект із далеких уже 90-х, та й тоді уміли краще. Мало не перестав дивитися, але потім завдяки акторам враження все ж вирівнялося.І ще одне – якби не читав книгу, багато чого лишилося б незрозумілим, бо в серіалі декотрі моменти подано дуже поверхово.А загалом подивитися варто, звичайно. Дует Шина з Тенантом це щось.

Кінець гри Месників – не зайшло

“Месники” були месниками, коли давали всім прочухана і потім їли гамбургери. А оце вже другий фільм якась драматична сльозогінна хрінь. Добре, що на цьому все, бо шось Марвел зламався, несіть новий.

Лазарус Світлани Тараторіної – найкраще українське фентезі

Про цю книгу вже багато написано відгуків, оглядів і рецензій. І видавництво і авторка добре попрацювали, щоб виник інтерес до книги. Я аж почав був переживати, що (як це буває із аж надто розрекламованими речами) шуму більше, ніж власне причин для нього.

Але купив.

І не пошкодував.

Тому, що книга справді дуже класна. Цікава. Захоплююча. Потужна.

По суті це збірка детективних історій, але є й наскрізний сюжет, навколо якого ці історії відбуваються і він не менш цікавий ніж будь яка із складових.

Однією із найбільших переваг “Лазаруса” є власний світ. Дуже рідко можна зустріти фентезі, що не опирається на звичну вже гномсько-ельфійську-драконо-гоблінську традицію. Тим приємніше побачити абсолютно інший, ближчий українцям світ, де повно істот, які раніше жили здебільшого у казках. Але це не просто міфічні створіння, це справжня окрема гілка, паралельний всесвіт. І виник він ще за Адама. Події тисячолітньої давнини, боротьба людського світу із нелюдським і приводять нас до… Києва початку 20 сторіччя. І аж тут закручуються у карколомну гру, надзвичайно яскраву та цікаву.

Герої книги плетуть і розкривають інтриги, беруть участь у погонях, переймаються таємницями минулого, володіють незвичними уміннями, натрапляють на таємничі і могутні артефакти. Цього всього вистачило б з головою і для звичайних людей. Але герої ще й особливі, кожен по своєму, у кожного своя природа і свої погляди, свої сильні і слабкі сторони, свій спосіб життя. А головний герой взагалі помирає майже на початку, що лише підсилює інтригу.

І все це виписано яскраво, виразно, стильно. Хочеться, щоб було ще і ще. Один із небагатьох випадків, коли після половини вже починаєш шкодувати, що книга закінчиться. Тож щиро дякую пані Світлані (та її чоловікові, чому ще й йому, написано у післямові 😉 І сподіваюся, що це був лише перший том із великої епопеї.

Розчарування: Макс Кідрук і книга “Де немає Бога”

Я прийшов на презентацію і купив книгу, бо до цього у нетрях фейсбуку мав необережність відкоментувати під дуже несхвальним відгуком про цей роман щось на кшталт “Дякую за попередження, не буду читати”. На що отримав відповідь, здається від менеджера автора, в тому плані, що відгук перекручено і не читаючи не можна робити таких висновків. У мене прокинулася совість і я купив книгу. То скажу вам, що краще б уже совість спала собі й далі.

Сам роман – це чудовий майстер-клас “Як НЕ потрібно писати книги”. Тобто технічно все ок. Сюжет (до останніх кількадесят сторінок), купа деталей і цікавинок, про які б я не дізнався, якби не прочитав цю книгу, виразні герої (хоч і з тарганами в головах). Технічно все чітко, гарно, цільно, навіть попри флешбеки. З конфліктами, без яких на думку дуже великої кількості людей, взагалі не може бути художнього твору, також усе ок. Навіть занадто.

А от із глибшим шаром, із емоціями, із співпереживанням, із мотивацією декотрих героїв, а головне із місією, основою ідеєю – все погано, дуже-дуже погано.

Я не знаю чим автор надихався, у кого вчився, на кого рівнявся писати саме так, але від книги неприємний післясмак, наче після перегляду найчорнушнішого випуску новин.

Наприклад, лише в зав’язці твору вбито купу дітей і як мінімум одну собаку, о, до собак ще повернемося. Це справді було необхідно, це додало щось до емоційної складової? Ні. Тому, що катастрофа річ страшна сама по собі. І по суті всі, хто загинув під час падіння літака слугують лише тлом, декораціями для дій героїв, що вижили. На мою думку, навіть якби описані події сталися із малим літаком у якому летіли тільки необхідні герої, твір би взагалі нічого не втратив, бо роман по справжньому починається із їх спроб вижити. А тому всі ті смерті мимо, це в кіно виглядає видовищно, може тому так і писалося, із прицілом на екранізацію, хоча вже можу сказати, що без серйозної переробки кіна не буде.

Далі автор намагається тримати інтригу і не одразу розкриває для чого одній з героїнь так конче необхідно доставити в певне місце певну суму грошей. І виходить, що перед нами більшу частину книги жінка, що істерично переживає лише за свої гроші і щоб устигнути. Ситуація потім пояснюється, але це майже не додає співчуття, оскільки виникає питання – ну а тепер що? Все це було намарне, вона точно не встигне, то для чого було все це через себе пропускати?

Ще один слабкий момент, намагання пояснити вчинки єпископа. Під час презентації автор розповідав, як намагався уявити: про що думає людина, яка точно знала, що підлеглі священники чинять сексуальну наругу над неповнолітніми і нічого не робила? Не знаю чого я чекав, якого одкровення, якого повороту, але пояснити все просто намаганням перечекати поки лихо пройде мимо, це якось взагалі ніяк. Навіть сцена де він згадує сестру і події що відбулися потім виглядають більш правдиво і логічно ніж оті роздуми.

Тема російської агресії одна із найслабших у книзі, вона хоч і породжує свій конфлікт, але є дуже непереконливою. І закиди автору, що найбільш адекватний герой виявився росіянином я також вважаю справедливими. У коментарях в фейсбуці автор аргументує що цей чоловік алкоголік, що він спить із майже неповнолітньою дівчиною, мабуть вважаючи, що така поведінка лише для негідників, але при цьому майже все, що спрямовано на виживання робить саме росіянин і це не може не створювати дивні акценти та не вимагати симпатії до персонажа. Крім того, там є історія про малазійський боїнг, у якому загинула колишня коханка росіянина, та слова про те, що він не вірить російським ЗМІ, але це все скоріше нагадує підфарбовування героя для конкретної української аудиторії. Що породжує дуже погане відчуття, ніби автор планує вийти з романом також і на російський ринок. А що? Прибере буквально два-три незначні за обсягом епізоди і матиме готовий продукт, ні в сюжеті, ані в поведінці нічого міняти не треба. Навіть у останній сцені при бажанні можна знайти виправдання діям цього “хорошого росіянина”.

Сцена із розкатуванням по асфальту маленьких цуценят узагалі поза межами особисто моїх уявлень про хороші книги. Так політики ниці і готові на все задля перемоги, і так, це притаманно не лише нашим політикам. Але маючи такий вплив та гроші значно простіше зробити відео для ютуба із “підставними” автомобілями, аніж із 11 щенятами щоразу в іншому місці автостради. Здається автор намагається й тут нагнати чорнухи для емоційного градусу.

Ок, я не буду спойлерити, але якщо ви прочитаєте цей роман (уяви не маю нащо воно вам треба), то дуже здивуєтеся хто ж усе таки вижив. Я не вимагаю від книг хепі-ендів, хоча люблю такі фільми. Але ця закінчилася взагалі незрозуміло. От були герої, кожен зі своїми проблемами, своїм світом, хай який там уже він був. А потім раз – і ви виявляєте, що всі ваші співчуття і переживання коту під хвіст. Тому, що світ жорстокий, реалізм понад усе, життя суворе. І вся філософія, про яку автор говорить на презентації – мораль, релігія, інстинкти – все це просто невідомо куди загуло. Бо замість розмірковувати над високими концепціями читач сидить і відчуваючи себе трохи ошуканим думає “Оце все? Отак все мало закінчитися?”

У книзі є хороші моменти. Є навіть по книжному неприродно-чудові. Але загальне враження від неї на жаль далеко не найкраще. Вона не дарує хороших емоцій. Вона лишає кілька незакритих ліній і поганий післясмак. Люди мають ставати кращими після читання, розуміти про себе і про світ навколо щось таке, що додає бажання жити і, боюся, що саме ця книга свою місію провалила. Вона лишає після себе порожнечу і розчарування.

Людина-мураха і Оса: не варте уваги окрім післямови

Подивився “Людина мураха й Оса”. Ще з трейлеру було зрозуміло, що до кінотеатру йти не варто. Навчені мурахи, якими можна командувати голосом… Це навіть для коміксів занадто. Сцени із карколомними трюками майже повністю увійшли у трейлери. Єдине, що побачити таки слід – це післятитровий шматок. Бо він пов’язаний із останнім фільмом про Месників.

Чарльз Соул: Рік оракула. Чи стануть люди кращими?

Я ще з анотації очікував чогось цікавого і не помилився. Книга виявилася навіть кращою. Така собі суміш усього популярного. Тут і детектив, і погоні, і урядові організації, що викрадають людей, і простий музикант, що волею випадку став героєм тих всіх перипетій, і чималі гроші, і все все все. І над цим усім таємнича сотня пророцтв, що незмінно збуваються.

Головне питання, звичайно ж, старе як світ. Якщо пророцтва збуваються, чи означає це, що люди діють не по своїй волі? Чи навпаки, пророцтва збуваються саме тому, що люди діють так як хотять? Чи робилася б ваза, яку зачепив Нео у Матриці, якби Піфія не звернула його увагу на цю вазу?

Тема, що дає практично безкінечний простір для спекуляцій та маніпуляцій. Для гри уяви. І хоч автор має свою відповідь на ці питання, принаймні у рамках сюжету, вона не є абсолютною і цим приваблива.

Трохи дисонансом “звучить”, якщо так можна сказати, поведінка головного героя. У моменти, коли йому нічого не загрожує, він свідомо робить дурниці, весь час сумнівається, ламає собі голову над сутністю пророцтв, загалом, поводить себе як нормальна людина. А у критичні моменти, де кожна проста людина мала би тупо відключитися від страху чи відчуття відповідальності, герой раптом стає мало не Суперменом. Але цей нюанс не заважає в цілому сприймати історію.

А історія дуже динамічна і подана якраз зручними для читання уривками, щоб не знудитися довгими шматками тексту, вочевидь автор добре знає про фрагментарне сприйняття, виховане сучасними медіа. Та й сам він приклався трохи, бо є також автором кількох відомих коміксів, пошукайте в Мережі, якщо цікаво.

Процитовані на обкладинці відгуки критиків обіцяють також сатиру на наш світ. Але якоїсь особливої сатири я не помітив. Так, світ змальовано непривабливий. Але ж ми це все бачимо щодня. Можна сказати жахаємося щодня. Настільки щодня, що майже звикли. Як би це погано не було. Утім цілком допускаю, що саме намагання хоч трохи змінити світ, як би це наївно не звучало, і вело автора. Бо крізь усю поп-оболонку, крізь таємниці, крізь карколомні події, катастрофічні наслідки, крізь усе це майже чути заклик “будьте кращими”.

І ось тут я цілком погоджуюся.
Бути кращими – це те, що людям аж ніяк не зайве сьогодні. І можливо світ тоді стане трохи затишнішим. Чого всім і бажаю.

Коріння Всесвіту – серйозні питання у фантастичній обгортці

Власне обгортка (як у прямому так і в переносному сенсі) стала причиною, чому я купив книгу Олексія Диканя. Люблю фантастику (наукову) і намагаюся купляти все нове, особливо українських авторів. Щоправда у цьому випадку вийшла помилка. Щоб не псувати читачам враження наперед, зазначу, що у самій книзі написано “фантастичний роман”, а при теперішньому дуже вільному і широкому трактуванні жанру це дозволяє будь-які викрутаси, фактично усе, що не реальне. Тоді все ок, вважайте, що я попередив лише прихильників твердої наукової фантастики.

Спочатку про погане 🙂

Власне фантастика тут присутня у двох лініях. По перше це космічна станція, на якій не лишилося людей, аж поки штучний інтелект станції виявляє в якомусь відсіку людський ембріон. По друге це історія про старого чоловіка, що спілкується із цифровими привидами своїх друзів.

Одразу щодо другого. Поки читав все намагався згадати де ж я таке вже зустрічав і врешті таки згадав. У другому сезоні “Чорного дзеркала”. Майже один в один. Не буду звинувачувати автора у плагіаті, бо декотрі ідея справді витають у повітрі і їх одночасно може вхопити кілька людей. Але це трохи змазало відчуття оригінальності.

Що ж стосується зорельота і хлопчика, а потім юнака на ньому, то навіть відлуння Хайнлайна (Гайнлайна?)) не завадило насолодитися повною мірою саме цими частинами книги. Тому, що тут ситуація вибудовувалася дуже цікаво. Але. Але весь науково-фантастичний антураж тут лише для декору, не відіграє жодної ключової ролі. Дія цілком могла відбуватися в будь-якому ізольованому мікросвіті, та хоч би й у єгипетській піраміді. Там, до речі, було б логічніше, що істоти, які виконують допоміжні функції відчувають біль і злість.
І оце відчуття фантастики як декорації теж змазало враження, бо ж я хотів книгу саме в цьому жанрі, а отримав дещо інше (і можливо тут більше приклався маркетниг аніж автор).

Тепер про хороше.

Якщо абстрагуватися від жанру, то книга сильна і глибока. Питання, які піднято, хоч і обговорюються не одне століття, але зовсім не втратили своєї актуальності. Навіть більше – як показує автор, у недалекому майбутньому вони можуть стати ще більш критичними. Питання ці стосуються можливо найбільш базового – хто є людина і чи є у нас свобода. Через низку історій, декотрих міцно пов’язаних між собою, а декотрих лише дотичних через одну містичну постать, ми бачимо як в різних варіаціях це питання (а також інші, не менш цікаві) постає знову і знову.

Дехто вже можливо здогадався, що тут не обійшлося без релігійних моментів. І хочу сказати, що автору вдалося пройти по лезу ножа і не скотитися ані у бік фанатичної віри, ані в протилежний. Ось за це дуже дякую.

Ідея про те, що штучний інтелект може взятися приміряти на себе зовсім іншу роль і лякає і вимагає всебічного вивчення, тому що він ось-ось з’явиться в реальності. А ми окрім тотальних страшилок типу Скайнета і Матриці жодних інших концепцій не виробили.
Взагалі саме цю частину книги – про ШІ та хлопчика я вважаю найбільш вдалою і такою, що дуже спонукає до осмислення і переоцінки декотрих здавалося б традиційних уявлень.

Також можу звернути на цю книгу увагу поціновувачів інших жанрів – психологічний роман, містичний роман, магічний реалізм, фентезі, епічний роман. Можливо й справді хороша книга не повинна чітко відповідати рамкам якогось одного конкретного виду. Це може як привабити відповідну цільову аудиторію так і стати перепоную для висловлення думки, меседжу. І я жодної хвилини не пошкодував, що купив і прочитав цю книгу. Сподіваюся, вам вона теж сподобається.