Такий дуже типовий екшн (раніше такі фільми називали бойовиками) з простеньким сюжетом і купою ДІЇ – погоні, бійки, стрілянина, погані хлопці, хороші хлопці, загалом типовий джентельменський набір. Але є кілька нюансів.
Очевидно Люк Бессон (а саме він є продюсером фільму) зрозумів, що комп’ютерними спецефектами у бойовиках нікого не здивуєш. Та й справді, якось після “Матриць” усе виглядає майже одинаково – і неймовірні стрибки, і красиві постріли/вибухи, і уповільнена прокрутка. А тому потрібні свіжі ідеї. І така ідея з’явилася – знамати не суперзірок, а каскадерів, тобто тих хлопців, які зазвичай лишаються у затінку виконуючи найскладніші трюки. І знімати все якомога ближче до реальності.
А ще – паркур.
Про таке явище я дізнався із оцьої рецензії до фільму. Для тих, хто не хоче клацати наведу мальнький уривок:
Меж не існує, є лише перешкоди, які слід долати. Перешкоди – це деталі пейзажу сучасного міста: дахи багатоповерхівок, поручні сходів, стіни, огорожі, вікна, дверні отвори. Через них слід перестрибувати, відштовхуватися, по них потрібно підійматися і бігти далі вперед, до нових перешкод. Такі правила паркура, мистецтва переміщення по великому урбанізованому місту.
Традиційно засновником паркура вважається Девід Белль. Він і ще семеро його друзів зібрали першу паркур-команду, ці люди називали себе Ямакаси, що в перекладі з японського означає “хуліган”. Згодом в 1998 році команда розпалася, але їх незвичайне захоплення, тим часом, набуло масового поширення, завдяки зусиллям послідовників-ентузіастів.
Саме паркур надає фільму свіжості і все ж таки змушує вигукувати (хай і подумки) “Ні фіга собі!”.
Ну а в усьому іншому типовий собі екшн, а кінець так взагалі мелодраматично-пафосний, так і бачу, що його вставили, лише аби фільму не чинили перешкод у прокаті.
Загалом – раджу.
