Фільми з Джекі Чаном уже давно можна вважати окремим жанром, що поєднує екшн, бойові мистецтва і головне – почуття гумору. Адже будь-яке кіно з цим, немолодим уже, актором в першу чергу дарує позитивні емоції, що й відрізняє його від основної маси бойовиків із східними єдиноборствами.
Після того, як актор почав зніматися в Голлівуді фільми стали менш екзотичними (окрім “Шанхайського полудня”), адже дія тепер майже завжди відбувається у США наших днів, тобто в декораціях знайомим усім бо тисячах інших стрічок.
Не став вийнятком і “Шпигун по сусідству”. В основі лежить ідея, яку вже колись втілювали Джеймс Кемерон із Арнольдом Шварценеггером, а вони в свою чергу запозичили сюжет іщз одного французького фільму – як непримітний чоловік, що, здається живе як усі, раптом виявляється шпигуном екстра-класу. Такий собі варіант “супермена”, лише без надприродних здібностей.
Щоправда тут ще додали дітей, і кіно перетворилося на гібрид “Правдивої брехні” та “Лисого няньку”. Якщо коротко – герой живе собі у типовому американському будиночку, дружить із сусідами, навіть має стосунки з однією матір’ю-одиначкою. А насправді є агентом одразу двох розвідок, щоправда якраз збирається завершити кар’єру. І саме коли потрібно наглядати за трійком дуже неспокійних і досить агресивно налаштованих діток, минуле в образі російського терориста дає про себе знати і всі опиняються в небезпеці.
Треба сказати, що попри вік, Джекі Чан усе ще тримає непогану форму і хоч кіно далеке від його кращих робіт, цілком достойне перегляду. Зробивши акцент не на бойових елементах, а на комедійних, творці вчинили безпрограшний хід – кіно стало сімейним, а отже більше сприймається саме як комедія. Купа сцен де можна посміятися, ну а в кінці – традиційний хеппі енд. Звичайно усе виглядає дуже несерйозно, але навіщо чекати життєвих реалій у простій комедії? Головне – отримати задоволення.
