Проста складна казочка про рибку Поньо

Писати про мультфільми Міядзакі надзвичайно складно, бо дійство, яке відбувається на екрані, втягує нас у інший світ, у реальність, якої ми не знаємо, не маємо для неї відповідних слів. Це реальність, яка не вербалізується, тому що відкривається у геть інших площинах – у образах, почуттях, сценах, кольорі, у тій невимовно тонкій межі, що відрізняє придумані і неправдоподібні світи від тих, у яких хочеться жити, які є цілісними, і жодна дрібниця, жодна деталь не порушує картини.

Після приголомшливого успіху “Віднесених привидами” всі, напевно, з нетерпінням чекали на чергову роботу Режисера. І ось – дочекалися. Що можна сказати з приводу цієї стрічки.
Вона не така як “Віднесені привидами”. Але вона про те саме. Вона не настільки приголомшливо “іншорідна”, але вона так само не про наш світ.Не така похмура, як місцями “Віднесені…”, але й тут вистачає небезпек, із якими треба боротися. Вона ближча, яскравіша, не така деталізована – очевидно Майстер вирішив віддати данину традиціям аніме і другорядні деталі лише позначені або взагалі відсутні, – але в той же час вона красивіша, навіть більше казкова.
Я розумію роздратування тих, хто не бачив оскароносного попереднього мультфільму – я весь час порівнюю, але повірте, на те є причини. Тому, що попри сюжет і всі графічні розбіжності ми знову у світі Міядзакі. У неповторному, фантастичному світі, за яким встигли скучити, і який відкриваємо щоразу, коли дивимося його фільми. І щоразу бачимо щось нове. Адже річ не у намальованих предметах і образах – річ у характерах героїв і почуттях. Це те внутрішнє сяйво, яке не описати словами, але дуже чітко можна відчути, якщо прийняти запрошення режисера і зануритися у атмосферу, яку він створив.
Казати, що це мультик для дітей – неправильно. Мало того, що там є й дорослі реалії, це лише перший шар, а треба йти глибше – фільм зачіпає в душі якісь забуті струни і раптом виявляється, що дитина ще живе всередині нас. І це відкриття (при кожному перегляді) робить трохи не по собі, адже виявляється, що під вантажем років ми досі зберігаємо частинки колишнього себе – щирої, наївної, відкритої до всього, по своєму мудрої, цікавої до нового, із вірою в чудеса, чудової дитини. І якщо під час перегляду ваші очі, так само як і в героїв аніме, були широко відкриті – вітаю, ви відчули те, що й я. Те, про що так важко писати…

Add a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *