Тема “пошуку себе” надзвичайно актуальна в наш час, тож не дивно, що Голлівуд також взяв участь у цьому рухові. Дивно, що таких фільмів насправді мало. Хоча з іншого боку може це й закономірно – якщо режисер почне копати глибоко – стрічці приліплять статус “арт-хаусу” і її побачать кілька тисяч глядачів, а мільйони, які чекають чогось полегше пролітають “як фанера над Парижем”. Інша крайність – спопсована філософія, фільми з глибиною близько нуля але зате доступні для всіх. У випадку стрічки “Їж, молись, люби” режисер мабуть намагався балансувати на межі, але все ж віддав перевагу широкому загалу.
Сюжет простий зовні, але напружений по емоціях і глибокий за суттю – цілком “благополучна” у всьому, що стосується зовнішніх проявів “американської мрії” жінка весь час відчуває порожнечу і неправильність у житті. Вона в шлюбі з чоловіком якого вже не любить, бо вони надто різні, вона має кар’єру якої не потребує, і саме розуміння, що у неї все “як у людей”, не дає відкрити очі і побачити, що насправді вона живе життям, якого не хоче. Все ж в один момент вона робить вчинок, який стає першим кроком до нового – йде від чоловіка. Спочатку це лише малесенький відступ від звичного, вона спілкується з тими ж людьми, живе в тому ж місті і все ще відчуває потребу в більших змінах. Це власне була зав’язка, бо коли героїня чітко усвідомлює, що вирватися із кола можна лише вчинивши щось радикальне вона їде спочатку до Італії – пізнавати радощі життя у вигляді піцци, розваг, нових друзів та іншого. А потім до Індії. В ашрам до однієї з гуру. Шукати сенсу життя. Розповідати далі не хочеться, бо буде нецікаво.
Краще давайте про меседжі фільму.
Перше – “благополучне життя, як у людей” – часто виявляється ярмом, яке змушені тягти люди, які не прагнуть загальних цінностей західної (а точніше американської) цивілізації. Сім’я і кар’єра це, звичайно добре, але якщо вони не заважають бути. Якщо ж це більше перепони до розуміння чогось важливого, мабуть є сенс замислитися – а чи потрібно це терпіти. До речі, дуже дивна для голлівудського фільму постановка питання, таке враження, що цензура дивилася в інший бік (або диктувала фінал фільму), бо масове американське кіно дуже рідко, майже ніколи не відходить від “традиційних” цінностей.
Друге – самопізнання, яке допомагає зрозуміти себе і впорядкувати своє життя. Показано досить поверхово, що зрозуміло з огляду на складність теми. Всі внутрішні переживання і думки засвічено лише у кількох діалогах і більше виявляються у наступних діях героїні, аніж власне показані.
Третє – підтримувати зв’язки з людьми і допомагати одне одному. Здавалося б не таке й складне завдання, і мов би саме собою зрозуміле, але чи часто в житті робиться щось саме за таким принципом? Коли на першому місці стоїть перемога і вигода – сучасні ідоли – все насправді людське відкладається убік – аби не заважало. Тому й стає настільки сильним цей момент у фільмі.
Ну і четверте – все, що робить героїня для самопізнання, відновлення рівноваги і тому подібне – не є важливим без головної складової – банального людського щастя (ось тут здається цензура й попрацювала – дуже тонко, треба сказати), тому, що вийшло як у приказці – “за що боролись, на те й напоролись”. Це треба було їхати світ за очі, пізнати найглибші моменти своєї сутності, навчитися посміхатися світу “навіть печінкою”, стати майже буддою, аби все закінчилося традиційним голлівудівським хеппі-ендом – він і вона відпливають у човні на захід сонця. Може це дуже суб’єктивно і насправді все так і має бути, вирішувати вам))
Ну, а якщо серйозно, то фільм сподобався.
І загальною постановкою можливо найважливіших у житті людини питань, і окремими штрихами-моментами, які чудово підкреслювали загальну атмосферу. Наприколад коли героїня відїжджала із США то свої речі залишила на зберігання у контейнері і сумно зітхнула – “Все моє життя влізло в один контейнер”. На що вантажник відповів “Якби ви знали, скільки разів я чув цю фразу”. Або як італійці розмірковують про американців – “Ви вмієте розважатися, але не вмієте отримувати задоволення”. Ну і таких сценок розкидано по всій стрічці, що значно полегшує перегляд.
Окремо про гру Джулії Робертс. Якось ніколи її серйозно не сприймав, хоч вона й раніше знімалася у драматичних ролях, але тут вона на мій погляд зіграла просто чудово. Фільм безумовно вартий перегляду. Але якщо ви бачили “Гаррі Поттера” – постарайтеся не дивитись у російському перекладі – чомусь балійського гуру-знахаря озвучував то й же актор, що й ельфа домовика. Це надзвичайно псувало враження від слів героя.
