Man on fire
Використання дитячих образів у жорстоких дорослих фільмах завжди небезпечне для режисера. Бо тут дуже легко виявити власний непрофесіоналізм і, прикриваючись дитиною, зробити пусте кіно, яке просто давить на глибинні інстинкти. Однак Тоні Скотту вдалося зробити історію, у якій попри перший план – співпереживання та жалість до дівчинки – напаковано ще стільки всього, що так одразу й не розібрати. Однак мішанини не виникає, всі почуття десь в основі гармоніюють одне з одним, і не накладаються, а доповнюють картину, можливо саме це і зробило фільм настільки глибоким та популярним.
Сюжет на початку простий – сім’я в Мексиці, побоюючись епідемії кіднеппінга, що саме в розпалі, наймає охоронця для своєї дочки. Охоронець – замкнутий професіонал із пристрастю до пляшки і не дуже виразним минулим, намагається лишатися в рамках службових обов’язків, але дівчинка, будучи відкритою і розумною, швидко завойовує його симпатію й дружбу. І тому коли викрадення все ж відбувається, охоронець просто звіріє і робить усе, щоб помститися причетним до цієї справи людям. Тут сюжет починає закручуватися і стає менш передбачуваним, хоча й цілковитих несподіванок не буде. Утім, сюжет тут другорядний. Режисер робив кіно про почуття, про обов’язок, про межі, до яких можна дійти, і за які не варто переходити, загалом усе набагато складніше. І ті, хто бачать лише кльовий бойовик, втрачають більше половини фільму, тому що насправді це жорстка драма.
У стрічці переплелося стільки різнопланових мотивів, що буває важко відслідкувати всі ниточки. Адже для героя, що вийшов боротися із системою в сучасному світі, має бути неймовірно важко щось зробити, коли ВСЕ проти. Судячи з цього фільму, ситуація в Мексиці (і боюся не тільки в Мексиці) сприяє найгіршим проявам людини як суспільної тварини. Викрадення дітей як спосіб заробляти гроші настільки не вкладається в поняття “людина”, що виникає стійке відчуття “інакшості”: це як спостерігати за тарганами, або скаженими псами. І ні держава, ні правоохоронні органи не можуть, а головне не хочуть боротися із таким беззаконням. Тому, що воно є складовою частиною цих інституцій. Рівень корумпованості не просто великий, він всеохоплюючий. Чи можна взагалі що небудь зробити в такій ситуації? Якщо чесно – я сумніваюся. Хоч і заявлено, що кіно знято по книзі, яка написана на основі реальних подій – це може означати будь що – від переробленої кінцівки до цілком несхожості з реаліями. І хоч імовірність успіху є завжди, життя насправді набагато жорстокіше. Саме тому цей фільм справляє дуже гнітюче враження. Тому, коли герой починає свій кривавий похід, не виникає навіть тіні сумніву або жалю до всіх тих покидьків. Хоча із ускладненням сюжету виникають сумніви: а чи в нормальному світі ми живемо? Бо причетними виявляються люди, яких просто неможливо підозрювати.
Дуже хороший момент, коли спіймані виродки виправдовуються “Я професіонал. Я просто заробляю гроші”, а Крізі (герой Дензела Вашингтона) цілком адекватно реагує “Ви мене вже цим дістали”. На жаль більшість людей усе ще вважають, що “гроші не пахнуть”, але де взяти героїв, які б “пояснили” хибність цього світогляду. Тоні Скотт майже не зачепив причини такого явища. Зрозуміло, що на серйозне дослідження треба було б потратити купу грошей і часу, і не факт, що вийшов би так само захопливий фільм. Але трохи недобре стає від думки, що Крізі зміг тільки частково відновити справедливість заради однієї дівчинки. А сотні і тисячі інших? Загалом тема кіднеппінгу як явища створила певне тло для дій і вчинків героїв, але не стала головною.
На першому ж плані почуття головного героя – професійного військового із елітних спецпідрозділів, який має в минулому щось темне і неприємне, аж настільки, що мало не доходить до самогубства. Утім саме маленька дівчинка здавалось би витягає його із тих глибин до нормальних людських емоцій. Тому легко зрозуміти, що відбувається в душі героя, коли її викрадають. І особливо коли повідомляють, що вона мертва. Помста, яку замислив герой, – це не просто вбивства. Він хоче, аби жертви розуміли, за що, і відчуваючи біль ШКОДУВАЛИ про те, що вони це зробили. Здавалось би, справедливість восторжествує. Але не все так просто. Коли герой розуміє, хто стояв за викраденням (після розправи із конкретними виконавцями) таке враження, що у нього опускаються руки. І його самопожертва також може бути і як каяття за гріхи минулого, так і ще одним способом самогубства, коли перед ним відкривається те, до яких глибин ницості може дійти людина. Саме ці переживання і роблять стрічку настільки пронизливо-драматичною, що важко формулювати словами весь шквал емоцій.
Загалом, якщо ви ще не бачили це кіно – подивіться обов’язково. Це справді сильний хороший фільм, який показує не найкращі сторони людей, але самим існуванням героїв подібних до Крізі дивним чином додає оптимізму. І навіть попри те, що герой може бути вигаданим, стає трохи краще від думки, що саме такого хотіли б бачити глядачі, інакше кіно було б зовсім не таке і не про те.
