Психоаналітик: чоботар без чобіт

Чергове кіно із Кевіном Спейсі черговий раз мене глибоко вразило при всій своїй видимій простоті і віддаленості від реалій. Ну що може бути далі, ніж життя голлівудських людей? А тим більше життя психоаналітика в Голлівуді? І тим не менше стрічка перетворилася на прості оповідання про життя, глибокі за емоціями та переживаннями, але зрозумілі. І загальний настрій – така світла туга, дуже атмосферно, дуже відчутно, без жодного негативу, що дивина для фільмів, але характерно для Кевіна Спейсі, яким він мені запам’ятався ще з часів “Краси по-американськи” та “Кі-пекс”.
Трохи відступу про Голлівуд взагалі. Цьогоріч це друге кіно зняте ним “про себе”, тобто реальні актори грають реальні історії, що трапилися, або можуть трапитися з ними, з режисерами, з агентами, з іншим навколокіношним людом. Першим було “Одного разу в Голлівуді”. так оте з Робертом де Ніро було значно гіршим, хоч і позиціонувалося як комедія, але сміятися мабуть могли лише ті, хто знає “кухню” – такі “вузькокорпоративні” жарти, коли все зрозуміло лише для тих, хто “в темі”. Загалом мені не сподобалося абсолютно. І тому після перечитування анотації до “Психоаналітика” я трохи побоювався, що буде така ж фігня і навіть відкладав перегляд кілька разів. А тому був надзвичайно приємно вражений, коли все ж подивився.
Можливо і тут були якісь сюжетні ходи і смислові шари, які призначалися лише для “посвячених”, але в цілому стрічка зроблена геть інакше.
Сюжет розгортається навколо психоаналітика у якого не так давно дружина наклала на себе руки, а тому йому невимовно нудно і неприємно і взагалі не хочеться вислуховувати проблеми зірок, які звертаються по допомогу. Аби заглушити біль він написав книгу про щастя і книга ця обіцяє стати бестселером, але самому герою вона противна. Загалом це як примовка про чоботаря без чобіт. І хоч навколишні намагаються допомогти, сам герой нікого не хоче пускати в своє приватне життя. “Я маю реагувати на втрату адекватно, щоб вони не бачили моїх страждань” – ось про що на його думку говорять усі інші. І тому коли до нього потрапляє дівчина, що втратила матір, тобто людина, яка реально потребує допомоги, він не хоче з нею працювати, але врешті решт доводиться.
Власне сам сюжет тут не на першому плані, адже його можна було подати по різному. Всі перипетії можна було зробити навіть бойовиком чи комедією, а вийшов дуже неспішний, дуже світлий життєпис. Настрій фільму, якщо йому піддатися, затягує настільки, що просто пливеш поряд спостерігаючи як інші діють. І коли кіно закінчується вперше за багато фільмів відчувається сум, що довелося розлучитися з героями.
Надзвичайно мене вразили в цій стрічці люди. Можливо це задумка режисера, але немає жодної поганої людини. Жодної. При всій загальній драматичності герої, як головні так і другорядні жодного разу не побажали іншим лиха. Це настільки нетипово для кіно взагалі, що не одразу вкладається в голові. Не можна сказати, що всі добрі, як у дитячих казках, але жодної усвідомленої агресії, як інша планета, де живуть істоти, що лише схожі на людей.
Ну і особливі оплески сценарію. Такий собі первинний хаос із облич, слів, поглядів, дій, поступово трансформується у єдину історію, де кожен шматочок знаходить своє місце, навіть якщо не впливає на картину в цілому, то додає атмосфери і сенсу як задній план.
Дуже раджу до перегляду. Справді фантастичне кіно, дивно, що воно пройшло практично непоміченим, але так часто буває, від цього відкриття стає ще приємнішим.

Add a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *