Широко розрекламований український фільм “Сторожова застава” це цілком добротна стрічка. Якій, утім, притаманні всі вади жанру підліткового фентезі. Це і “провал” героя у легендарне минуле. І надмірна легкість із якою герой долає всі перешкоди. І могутня магія, що її можуть розбудити юнак та дівчинка “серцем до серця”. І як він позбувається своїх фобій. Ну й ще багато чого. Особливо погано сприймалися ляпи (ну це вже з дорослої точки зору) щодо вірувань. У тому минулому чомусь існують слов’янські боги, причому реально існують і діють, але всі справно хрестяться мов бабки у церкві 20 сторіччя. Якось це не зрозуміло. І з іменами накрутили. В мережі пишуть, що фільм планували також на російський прокат, але чому Альоша Попович раптом став Олежком неясно. Ну й дріб’язку всякого вистачає.
Але.
При цьому всьому фільм вийшов яскравий, із цікавими образами, динамічний, без надміру філософствувань. Загалом якщо не в кращих традиціях Голівуду то десь близько. Всякі естети можуть на це крутити носом, а особисто я вважаю, що в наш час це скоріше перевага аніж недолік. Тому, що до 2017 українського кіно фактично не існувало. Кілька стрічок, що за всі роки незалежності було зроблено відносно добре так і не стали популярними. Як на мене не в останню чергу через свідоме заперечення певних принципів, за якими тепер у світі роблять кіно. А “Сторожова застава” це вже інший рівень. І хоч вищенаведені недоліки мають місце, вони не можуть затьмарити факту, що таки в Україні кіно є. І його майбутнє з кожною такою стрічкою дедалі краще.
