О, ковток свіжого повітря! Чиста, необтяжена жодними штампами і Голівудом радість! Це було чудово. Хоч власне кіно як таке тут лише допоміжну роль грає. Це скоріше концерт – таке собі дійство шести ударників, а щоб глядач не нудьгував іще прекрасна сюрреалістична історія про чоловіка, який ненавидів музику і що з того вийшло. А заодно це ще й хороша музика, справді хороша – не попса і не завернута альтернатива, яку взагалі неможливо зрозуміти, а саме те, що треба.
І сюжет як такий тут теж на другому плані, але все ж до нього поставилися всерйоз і розповіли пречудову історію. Ніби в сім’ї видатних музикантів народився хлопчик (ще й назвали Амадеусом), який ненавидить музику, тому, що не має слуху і, відповідно, не може виправдати надій усіх близьких людей. Цей хлопчик виріс і став поліцейським. А в місті з’явилася банда барабанщиків, яким не було де розвернутися в повну потужність і вони вирішили зробити грандіозний концерт, використавши все, що потрапить під руку – людське тіло, шерхіт купюр, які розрізаються, електричні дроти, перфоратори ну і купу подібного. Звичайно ж їхня діяльність для основної маси людей є небезпечною і поліція починає ловити музикантів, але вдається це лише нашому знайомому – людині без слуху. Далі вже дивіться самі – запевняю – воно того варте.
Що ж стосується всього іншого – то уявіть собі, що дивитеся дуже довгий відеокліп, справжній концерт і все стає на свої місця. Іноді від знахідок барабанщиків аж дух захоплює, а іноді ловив себе на тому, що багато які із звуків, що нас оточують, справді годяться для написання музики. Є ж навіть стиль у музиці – “індастріал”, коли ритми і звуки імітують роботу механічних пристроїв, а тут ці самі пристрої й використовуються. Причому напруга й масштаб зростає від номера до номера – на початку це просто ударник у фургоні, який відбиває ритм поїздки на повній швидкості, а далі від легкого техно медичних апаратів до важкого гуркоту бульдозерів та перфораторів.
Цікаво те, що мабуть подібна ідея могла виникнути лише в суспільстві де культура музики достатньо висока, хоч головні герої відкидають як легку попсу так і нудну класику, їм хочеться справжнього – драйву, енергетики і чим гучніше тим краще. В той же час виникає стійке враження, що до аж надто альтернативної глибини вони також не схильні – постійно здається, що на їх обличчях мають бути хитрі посмішки замість зосереджених виразів. Тому, що попри все, багато моментів виглядають як пародіювання тих же “перформансів”, особливо коли автори під повну дурницю намагаються підвести якусь ідеологічну базу. Та й епізод із музикою з одної ноти (її написав головний герой) це чудово іллюструє:
– Це погана музика.
– Але ж ти сказав “музика”. Ура!
Загалом, я думаю, кожен може трактувати те, що відбувається на екрані по своєму, мабуть у цьому неабияка перевага фільму. Я побачив чудову комедію, десь на рівні “Входу через сувенірну крамницю” хоч і зовсім про інше і зовсім інакше. Дуже раджу всім, а особливо, якщо ви любите музику.
